Андрій Хімко - Під Савур-могилою

Тилігулом ногайський великий мурза Махмет-Кантемир, то, може, ти виміняєш його на свою зведенку-сестру?— питався він, намагаючись розм'якшити кошового, що в гніві геть замкнувся.— А шістьох втікачів із полону по двадцяти п'яти літах каторги ми відгодували, ошатили й відпровадили по їх бажанню до Києва. З ними був Дмитро Полтавець, Кіндрат, Мартин і Антін, то їх відпустили в Слобожанщину. А гетьман Дорошенко просив наше Низове військо стати йому в поміч через генерального осавула Якова Лизогуба, який тепер утік до Самойловича з майном, худобою й родиною, то ми ще не відповіли, бо Дорошенко, чувати, хоче піддатися цареві, та Самойлович, боячись його, як конкурента, не допускає його слів у Москву. То що, пане кошовий, відповімо? — закруглився наказний Лукаш Андрієвич.

— А яка ваша думка щодо Дорошенка, значкові? — відповів питанням на питання Сірко.

— Не відаємо, що твориться в Чигирині і як він виглядає та що гадає,— зауважив першим суддя, відчуваючи Сірків гнів на нього за виданого Симеона.— Може, направити депутацію та спинити його від підданства? — обережно, намацував він Сіркову приязнь.

— От і гаразд, ти, пане Степане, і очолиш її, а напишемо ми,— огляпув Сірко зизом писаря Андрія Яковлю,— що хочемо миру й покою, як і все наше поспольство, але не при Самойловичеві, а без нього, тому хай гетьман приїде до нас, а тут погутаримо з ним і ми, і рядовичі-січовики наші. Бери добру охорону — не менш як двадцять п'ять козаків розторопних — і з Богом уже взавтра! Чи, може, буде якась інакша пропозиція?

— Не буде, пане кошовий, давно те слід було вчинити,— відповів за всіх Овсій Шашіль-Шашола.— Я панові наказному Лукашеві те радив і раніше,— хвалився він обрадувано.— Тоді гетьман Петро прислав нам сорок полтів шинки, чотири діжки вина і повіз тютюну і так із волами все те подарував, то слід би було якось віддячитися йому?

— Не перечу, в нас тепер не порожньо, є кошт у скарбниці, то, думаю, пан скарбничий Сава виділить щось, гідне щедрості гетьмановій,— подивився колюче Сірко на Саву Брекала, що допомагав передавати Симеона царським слам.

— А так! А так! Не перечу, пане кошовий! Чого ж, є, слава Богу, чим віддячитись,— гнітився і той під Сірковим поглядом.

— Панове! Пане кошовий! Вогні горять на бекетах! Вогні горять! — увірвався в двері чатовий із млинів на Могилі Мама-Сура.— Огні на полудні! В диму весь Степ!

— Кінчили, товариство, раду й поминки! — звівся в застіллі Сірко.— Назаре, скажи бити в тулумбаси, зготуватися до виходу із січовища, осідлати коней. Ти, пане обозний, відпусти курінним набоїв! До діла всі! До діла! — покинув Сірко канцелярію, не знаючи, що й думати, по путі оперезуючись шабельтасом і втикаючи за нього два пістолі.

Вибравшись, поки джура сідлав коней, на найближчий стрільбищний бекет, Сірко й Андрієвич побачили в Степу стільки димів, що сумніву у нещасті не було жодного. Сірко, злізши з бекета, наказав Лукашеві Андрієвичу очолити січових пішців і обсісти збройно їхніми лавами все січовище з боку Степу, а сам зі своїм наказним Овсієм Шашілем-Шашолою очолив кінноту, яка по бойовім алярмі тулумбасів і дзвону покурінно стояла готовою до бою, чекаючи наказу кошового.

Через незначний час у січовшце пригнався, запаливши коня, бекетник зі степової залоги, повідомивши кошового, що від Інгулу на Інгулець і Запороги йде коло тисячі турецьких спаґіїв із зеленими прапорцями на списах, бунчуках і кінних уздах-трензелях та що їм назустріч уже вийшли озброєні волосні сотні із запорозьких сіл і висілків.

По цьому повідомленні Сірко розділив січовиків-вершників на два загони і один на чолі з Шашілем-Шашолою послав скачем у верхів'я Інгульця, а другий повів сам на південь з наміром оточити спаґіїв між Інгулом і Інгульцем десь під Чаплиними озерами. Через свого джуру Назара Оскарка, пославши його наказним, кошовий сповістив і волосних похідців про зупинку й засідку довгою лавою десь перед Аджамкою.

Вдало та завбачливо розрахував Сірко рух спаґіїв. Мустафа-паша,— а турчинів вів він,— зауваживши звіддалік над запорозькими волостями попереджувальні дими, дійсно спинився перед Аджамкою близько Чаплиних озер на ночівлю, виславши навсібіч своїх розвідників. Пухкий тихий сніжок сіявся з неба на ледь приморожену землю, ховаючи турецькі й козацькі когорти, та запорозькі вивідники були спритнішими, краще знаючи місцевість.

Бій почався після опівночі, коли запорожці довідалися, схопивши на околах ворожих вивідників, про гасло і чисельність турецького булука-тумена. Повний місяць освітив, як на щастя, місцевість. Коні спаґіїв відійшли від биваку, пасучись у примерзлих травостоях, а спаґії під кожухами зморено спали після довгого переходу. Після короткого нищівного бою, оточені зусібіч, без коней та Мустафи-паші, який таки втік, знайшовши шпарку в козацькім кільці, спаґії на чолі з самим султановим радником Куббе-Алти-пашею здалися, упавши на коліна, на милість козаків і були пов'язані й пригнані з осідланими кіньми та зброєю в Кіш того ж тижня, по святі зимового Миколи-Чудотворця, в День зачаття святої Анни.

Не втративши жодного січовика вбитим при п'ятнадцяти поранених, Сірко і його похідці дякували за удачу і Миколі, й Анні, а більшість рядовичів, та й сам наказний Шашіль-Шашола, вірили, що Сірко — справжній від Бога характерник-передбачник, коли зумів лише своїм іменем «шайтан» паралізувати спаґіїв. Сірко на подячній відправі молився і за царство небесне своєму побратимові, Якову Гирі-Сіркові, який поліг, захищаючи його під Санжарами.

По відправі Січ буйно гуляла удачу, а Сіркові від Дорошенка був привезений черговий лист із пропозицією зібрати Вальну раду за Криловом, у Крюкові для виборів гетьмана. Мала січова рада більшістю голосів порішила, щоб Дорошенко передав булаву і клейноди Самойловичу, а сам перебрався в Січ і не руйнував та не обезлюднював до пустки краю, але Сірко таємно переказав у Чигирин через сотника Лавра Гука, щоб Дорошенко не здавався, якщо хоче бути живим і на волі. Ту пересторогу гетьманові потвердив у листі і ніжинський