Віктор Суворов - Беру свої слова назад

Своїми діями Жуков показує підлеглим, що ініціатива карається. Не зробили б майстри Маріїнського театру перші п'ятдесят макетів, то все було б чудово. А раз зробили, отже, їм ставлять непосильне завдання і встановлюють фантастичний термін. А начінжу погрожують трибуналом.

Генерал армії Н.Г. Лященко згадує день 18 січня 1943 року. Він тоді був полковником, командиром 90-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії. «Незабаром зателефонував Георгій Костянтинович Жуков. Дізнавшись, що ми вночі збираємося захопити Синявіно, сильно обурився... "Це не виправдання! - жорстко сказав Жуков. І, трохи помовчавши, продовжив: - Уточніть. Сидіть там. Ви навіть звань начальників не знаєте..." Потім я став аналізувати сказане Георгієм Костянтиновичем. Виявляється, Жукову цього дня було надане звання Маршала Радянського Союзу - і я цього дійсно не знав» («Красная звезда», 16 травня 2000 р.).

І звідки було знати? Фронт. Війна. Газети доходять через тиждень, якщо не через два. І то не все. І не завжди. Слухати передачі Москви не виходить. Бій іде. Та й повідомлень про надання військових звань під час війни по радіо не передавали. Було тільки одне джерело, з якого можна було дізнатися про найбільшу радість, про надання видатному генію стратегії маршальського звання. В той день, 18 січня 1943 року, московське радіо передало повідомлення Радінформбюро про прорив блокади Ленінграда. В довгому повідомленні розказано про дії радянських військ, про оборону противника і про те, як її проривали, названі імена командирів, що відзначилися, перераховані трофеї і звільнені населені пункти. Серед іншого було сказано: «Координацію дій обох фронтів здійснювали представники Ставки Верховного Головнокомандування Маршали Радянського Союзу тов. Жуков Г.К. і тов. Ворошилов К.Є.» (Повідомлення Радянського Інформбюро. Видання Радінформбюро. М., 1944. Т. 4. С. 48).

Треба було володіти загостреною увагою, щоб у гуркоті бою вислухати безліч цифр, імен, назв і вловити нюанс: Жуков названий не генералом, а маршалом. Полковнику Лященку в той момент було не до нюансів і не до переможних повідомлень. Справа в тому, що для прориву оборони Ленінграда треба було захопити Синявіно. Це прокляте Синявіно радянські війська штурмували з вересня 1941-го до січня 1943 року. Кістки радянських солдатів там лежали пірамідами. Це я не для красного слівця. Термін «Синявінські висоти» під час війни набув нового сенсу. Раніше під цим розуміли підвищену місцевість, а під час війни - купи тіл радянських солдатів. Після війни деяких поховали. Але не всіх. У нас все просто - втрати рахуважати за числом похованих. А ті, яких не поховали? Ті не враховуються. Ті з статистики випали. Так ми військову історію і вивчали. Мені у Військово-дипломатичній академії Радянської Армії пояснювали: в районі Синявіно обійшлися майже без втрат. Там поклали тисяч сто, не більше. Пропорційно до числа вбитих там мало бути тисяч триста-чотириста поранених і покалічених. Сам же Георгій Костянтинович питання втрат під Синявіно обійшов боком.

Але правда не тоне. Навіть «Красная звезда» (11 грудня 2001 р.) змушена визнати: невелика кількість похованих солдат - це одне, а якщо згадати тих, кого не поховали, то вийде щось інше: «Синявінські висоти наші війська штурмували і в 1941-му, і в 42-му, і в 43-му. Тут була прорвана блокада Ленінграда. Тому загиблих неміряно - хоча офіційно поховані 128 390 бійців і командирів». Потрібно пам'ятати, що ховали тих, хто впоперек дороги лежав. А до тих, хто в кущах та канавках, руки не доходили. Їх не ховали, а тому в статистиці і не враховували. Ось тому й виходить, що втрат там майже не було. Всього лише 128 тисяч убитих.

І ось 18 січня 1943 року Жуков відрапортував, що Синявіно нарешті взято і блокада Ленінграда прорвана. І тут же пролунало довге повідомлення Радянського Інформбюро, в якому сказано про взяття Синявіно, а Жуков названий маршалом.

Залишалося зовсім небагато: це саме Синявіно взяти. Здійснити це маленьке диво, зробити те, що вже тисячу разів оберталося кривавим провалом, належало 90-й стрілецькій дивізії полковника Лященка. Слід було дійсні події підігнати під переможні повідомлення. Ясно, що полковнику Лященку, якому випало робити справу, не давало особливої радості вслухатися в повідомлення про те, що справу вже зроблено, що найбільший стратег за взяття Синявіно (яке не взяте) вже проведений в маршали.

А тут і сам він на дроті: як?! Ви ще не знаєте, що мені маршала надали за видатну перемогу на Синявінських висотах? Сидіть там!

У кар'єрі Жукова це аж ніяк не єдиний випадок, коли він спочатку рапортував, а потім за будь-яку ціну підганяв дійсне під бажане.

У Берліні великий стратег видав переможний наказ про взяття Райхстагу. Про це негайно на весь світ повідомило московське радіо. В наказі Жуков розписав деталі бою в коридорах і залах. Наказ був підписаний у момент, коли притиснута вогнем радянська піхота лежала на підступах до Райхстагу. Наказ був підписаний до того, як перший радянський солдат зумів переступити поріг на вході. До цього епізоду ми ще повернемося.

Головний маршал авіації А.Є. Голованов: «Якщо б він матом крив, - це добре, це звичайним було на війні, а він намагався принизити, розчавити людину. Пам'ятаю, зустрів він одного генерала: "Ти хто такий?" - Той доповів. А він йому: "Ти мішок з лайном, а не генерал!"... Жукову нічого не варто було після розмови з генерал-лейтенантом сказати: до побачення, полковник!» (Ф. Чуєв. Солдати імперії. С. 316).

У Жукова так: кого може, розстріляє. Кого не може розстріляти, над тим знущається. Не треба думати, що ось він тільки над капітанами знущався або скидав на підлогу карти, змушуючи начальника інженерних військ фронту повзати перед ним навкарачки. Не треба думати, що він генералами обмежувався. Над Маршалом Радянського Союзу він теж знущався. Першим до Берліна вийшов Маршал Радянського Союзу Рокосовський, який командував 1-м Білоруським фронтом. Рокосовський був зразком полководця. Він вийшов зростом і обличчям. І доблестю