Анрі Шарр'єр - Метелик

понад дві сотні свиней і обійшли до вечора майже весь острів. Шан його добре знає. На дорозі, яка веде з острова до моря, ми зустріли одного старого з довгою білою бородою. Це журналіст з Нової Каледонії, який під час війни 1914 року писав статті, де виступав проти Франції, захищаючи інтереси Німеччини. Я побачив також того негідника, що розстріляв англійську санітарку Едіт Кевелл, яка 1917 року врятувала англійських льотчиків. Ця бридка особа, висока й опецькувата, лупцювала ціпком величезну, завдовжки півтора метра й завтовшки з моє стегно, мурену.

Лікар Лежер, що виконує роль санітара, теж живе в одному з тих будиночків, що призначаються тільки для політичних засланців. Це брудний кремезний і високий чоловік. У нього чисте тільки обличчя, обрамлене довгим посивілим волоссям, що спадає йому на шию та скроні. Руки його покриті погано зарубцьованими подряпинами, яких він, мабуть, наробив собі в морі вб шерехате каміння.

— Якщо в чомусь у тебе виникне потреба, приходь до мене, я тобі те дам. Приходь до мене лише тоді, коли занедужаєш. Я не люблю, коли до мене приходять, і ще більше не люблю, коли зі мною розмовляють. Я продаю яйця, а інколи можу продати курча або курку. Якщо ти нишком заколеш кабанчика, принеси мені задню ніжку, а я дам тобі за неї курча й шість яєць. Та коли ти вже зайшов сюди, то візьми собі цю пляшечку з пігулками хіни. Ти ж бо прийшов на цей острів з метою втекти з каторги, отож, якщо тобі пощастить у цьому, то ці пігулки знадобляться в джунглях.

І ось я вже ходжу вранці й увечері на рибалку. Барабулька ловиться чудова. Щодня по три-чотири кілограми риби я віддаю наглядачам. Санторі задоволений: стільки риби й лангустів йому ніхто ніколи не приносив. Нерідко під час відпливу я ловлю до трьохсот лангустів.

Учора на Дьябль прибув лікар Жермен Гібер. Море було спокійне, і він приплив з руайяльським комендантом та своєю дружиною. Вперше на наш острів ступила жінка. Як сказав комендант, ніколи ще жодна цивільна особа не висаджувалась на Дьябль. Я понад годину розмовляв із своєю прекрасною жінкою. Вона пройшла зі мною аж до лави, на якій сидів колись Дрейфус і дивився в бік Франції, що відкинула його.

— Якби цей гладенький камінь міг розповісти, про що думав Дрейфус… — зітхнула вона, торкнувши рукою лаву. — Метелику, ми й справді бачимося з вами востаннє — адже ви сказали, що маєте намір невдовзі ще раз спробувати втекти. Я молитиму Бога, щоб він вам допоміг. І прошу вас, перше ніж вирушити в дорогу, посидьте хвилинку на цій лаві, яку я погладила, торкніться її. Так ви попрощаєтеся зі мною.

Комендант дозволив мені посилати лікареві по в’язці лангустів і риби. Санторі теж не має нічого проти.

— Прощавайте лікарю, прощавайте, пані!

Коли шлюпка відпливає від причалу, я намагаюсь якомога невимушеніше махати їм рукою. Пані Гібер дивиться на мене широко розплющеними очима, мовби промовляючи: «Завжди пам’ятай про нас, ми теж тебе ніколи не забудемо!»

Лава Дрейфуса стоїть на вершині північної коси острова, яка здіймається над морем більш ніж на сорок метрів.

Сьогодні я не вудив рибу. У прибережному рибнику в мене ще понад центнер бара6ульок, а в залізній бочці, прив’язаній ланцюгом, — понад півцентнера лангустів. Тож можна не йти на рибалку. Я маю що дати й лікареві, Санторі та індокитайцеві й залишити собі.

Йде 1941 рік, я вже одинадцять років у неволі. Мені тридцять п’ять років. Найкращі свої літа я провів у камерах та в карцерах. Тільки сім місяців я прожив на волі серед індіанського племені. Діти, які, мабуть, народилися від мене у двох індіанок, уже мають вісім років. Який жах! Як швидко минає час! Озираючись назад, я згадую ті години, ті хвилини, іноді такі довгі й нестерпні, що склали мій шлях на Голгофу.

Тридцять п’ять років! Де поділися Монмартр, Біла площа, Пігаль, бал у Пті-Жарден, бульвар Кліші? Де тепер Ненетта зі станом Мадонни, справжня камея, яка, поїдаючи мене з розпачу своїми великими чорними очима, крикнула в судовій залі: «Не журися, мій любий, я приїду туди до тебе?» Де тепер Реймон Юбер зі своїм «нас виправдають»? Де ті дванадцять шкарбунів присяжних? А фараони? А прокурор? Що роблять мій батько й сестри зі своїми родинами в німецькому ярмі?

Стільки разів тікати! А справді, скільки разів я втікав?

Першого разу тоді, коли я, оглушивши наглядачів, утік з лікарні.

Другого разу в Колумбії, в Ріоачі. То була найвдаліша втеча. Тоді я досяг був цілковитого успіху. Навіщо я покинув своє плем’я? Моє тіло проймає чарівний трепет. Мені здається, ніби я й зараз відчуваю в собі ту утіху, яку отримував, кохаючись з двома індіанськими сестрами.

Тоді робив спроби втекти втретє, вчетверте, вп’яте і вшосте у Барранкільї. Як мені не щастило в цьому! Той бунт під час церковної відправи так жалюгідно скінчився! Той невдалий вибух динаміту, а той випадок із штанами Клузйо, які за щось зачепилися! А та сповільнена дія снотворного!

Сьомого разу я робив спробу втекти на Руайялі, коли негідник Бебер Сельє доніс на мене. Того разу, безперечно, я міг би досягти успіху. І коли б він заткнув пельку, то я був би на волі зі своїм другом Карбоньєрі.

Восьма, остання, спроба була зроблена втекти з притулку для божевільних. Тоді я був припустився помилки, великої помилки, доручивши італійцеві підшукати місце для спуску плота на воду. На двісті метрів нижче, біля м’ясарні, ми куди легше могли б спустити на воду пліт.

Ця лава, на якій невинно засуджений Дрейфус знаходив сили жити, повинна й мені додати снаги. Не визнавати себе переможеним! Спробувати здійснити ще одну втечу!

Цей гладенький камінь, що навис над безоднею, в якій безперестану сердито хлюпають хвилі, повинен стати для мене підтримкою. Дрейфус ні на мить не занепадав духом і до кінця боровся за своє виправдання. На його захист виступив Еміль Золя зі своїм славетним листом «Я звинувачую!». Та якби Дрейфус не був людиною загартованою, то перед лицем такої несправедливості напевне кинувся б з цієї лави в безодню. А він вистояв. Я не повинен бути слабшим за нього! Готуючи нову втечу, я повинен відмовитися від девізу «Перемогти або загинути». Я думатиму тільки про те, щоб перемогти й стати вільним!

Довгі години сиджу я на лаві Дрейфуса, перебираю в пам’яті минуле й будую рожеве майбутнє. Очі засліплює яскраве світло, що відбивається