Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

стежку — до цього потрібні здорові легені й дужі м'язи, і Смок сили не жалів. Слідом за ним посувався запряг із шести собак; клуби пари над ними свідчили, як тяжко вони працюють і яка люта стоїть холоднеча. Між корінним собакою й санками біг Куций — жердиною він скеровував запряг і водночас допомагав собакам тягти санки. Щопівгодини вони зі Смоком мінялися місцями, бо прокладати дорогу лижвами ще важче, ніж орудувати жердиною.

І людям, і собакам не бракувало снаги. І хоч нелегко посеред зими пробивати стежку через перевал, Смок із Куцим справлялися з роботою і раділи, коли їм щастило за день подолати десять миль. Однак загортаючись на ніч у спальні хутра, вони добре-таки бували втомлені. Шість днів тому вони вирушили з людного табору Муклук на Юконі і за перші два дні, попри величенький вантаж, пройшли п'ятдесят миль утертим шляхом угору по Лосячому ручаю. А потім розпочалася боротьба з незайманим снігом у чотири фути завгрубшки, — власне, покрив цей і не снігом був, а дрібнесенькими кришталиками льоду, які сухо шурхотіли під ногами, наче цукор-пісок. За три дні вони подолали ще тридцять миль — угору річкою Мількою, і тоді перебралися через кілька невисоких кряжів між річищами струмків, що течуть на південь і впадають у річку Сиваш. А тепер Смок із Куцим повз Лисі Вали сходили на високий перевал, за яким починався струмок Поркюпайн. Цей струмок мав вивести їх до середньої течії річки Молочної, біля верхів'я якої, за досить вірогідними чутками, були поклади міді. Туди вони й прямували — до гори з чистої міді, поминаючи те місце, де Молочна вихоплюється з глибокої ущелини й розливається між лісистими берегами, далі півмилі праворуч, у гирло першого ж струмка і ще струмком проти течії. Вони одразу впізнають ту околицю. Одноокий Маккарті описав її вельми докладно, заблудити вони не могли — хіба що Маккарті збрехав.

Смок вів перед; обрідні хиряві ялини траплялися дедалі рідше, аж раптом він побачив попереду на дорозі мертве всохле дерево. Слова були зайві. Смок тільки глянув на Куцого, і той гримнув: «Стій!» Собаки одразу зупинилися. Куций заходився розпрягати їх, а Смок із сокирою накинувся на мертву ялину; потому собаки на снігу поскручувалися в калачики, прикривши пухнастими хвостами подушечки лап і запушені намороззю носи.

Смок з Куцим працювали швидко і вправно. Незабаром у мисці для промивання золота, в кавнику й у каструлі вже танув сніг. Смок витяг з санок брусок заморожених бобів, зварених усуміш із кришинками грудинки й сала. Відрубавши сокирою кілька кавалків, він поклав їх розтанути на сковороду. Наскрізь промерзлі коржі також треба було відігрівати. Відколи вони зупинилися, минуло тільки двадцять хвилин, а обід уже був готовий.

— Градусів сорок, — пробурмотів Куций, напхавши рота бобами. — Коли б тільки більше не холоднішало. Та й щоб тепліше теж не ставало. Отака погода, як зараз, — найліпша, щоб стежину торувати.

Смок не відповів, бо також мав повен рот бобів; пережовуючи їх, він скинув оком на передовика запрягу, що лежав за кілька кроків збоку. Сірий, укритий намороззю пес дивився на нього пильно й безмежно тужливо, як то часто бував з північними собаками. Смок добре знав цей погляд і ніколи не міг сприймати його байдужно. Немов щоб позбутися його гіпнотичного впливу, Смок відставив тарілку й кухлик кави, підійшов до санок і почав розв'язувати мішок з вудженою рибою.

— Гей, — гукнув Куций, — що це ти надумався?

— Порушую всі закони, традиції, правила й звичаї дороги, — відказав Смок. — Хочу один-єдиний раз нагодувати собак посеред дня. Вони добре попрацювали, і перед ними ще найважчий шлях — до гребеня перевалу. А головне, Жвавий тільки-но побалакав зі мною — сказав очима те, що ніяк інакше не передаси.

Куций недовірливо засміявся:

— Дивись, розбестиш собак. Так ти й манікюр скоро їм почнеш робити. Не забудь уже тоді про кольдкрем та електричний масаж — запряжним собакам це саме до смаку. Ну, й про турецьку лазню теж.

— Ніколи раніше я цього не робив, — захищався Смок, — І ніколи більше не робитиму. Тільки сьогодні. Один раз. Бувають же в людини примхи!

— О, то, може, це тобі щось причулося? — Куций ураз полагіднішав. — Прочуття — то річ інша. До нього завжди треба прислухатися.

— Ні, це не прочуття, Куций. Просто Жвавий навіяв це мені. За одну хвилину він сказав очима так багато, що я б того не вичитав у книжках і за тисячу років. У його погляді всі таємниці буття — їх там аж роїться. Біда тільки, що я вхопив їх і не вдержав. Мудріший я не став, але бодай хоч відчув мудрість. — Він замовк на хвильку, а тоді додав — Не знаю, як це тобі пояснити, але мені здається, ніби очі його розповідають, що таке життя, і розвиток, і що таке зоряний пил, і міжзоряне тяжіння — ну, словом, геть усе.

— А як просто сказати, то в тебе з'явилося прочуття, — провадив своєї Куций.

Смок кинув собакам по вудженому лососю й похитав головою.

— А я тобі кажу — прочуття, — наполягав Куций. — От побачиш, сьогодні щось обов'язково скоїться. І тоді стане ясно, до чого тут вуджена риба.

— Якщо ти не поясниш, то ясно не стане, — сказав Смок.

— Ні, ти й так зрозумієш. Воно само взнаки дається. І знаєш, що я тобі скажу? Твоє прочуття й мені передалося. Ставлю одинадцять унцій золота проти трьох ламаних зубочисток, що все це не дарма. А взагалі в мене такий звичай, що на прочуття треба зважати.

— Гаразд, став зубочистки, а я поставлю золото, — відказав Смок.

— Ні. Це буде чисте здирство. Я ж виграю. Коли вже в мене з'являється прочуття, я його всім нутром чую. Ще перед вечором щось скоїться, і ця риба покаже, що до чого.

— Дурниці! — зневажливо сказав Смок, якому ця розмова вже набридла.

— Атож, будуть тобі дурниці, — не вгавав Куций, — Ставлю ще одинадцять унцій проти трьох зубочисток, що від цих дурниць аж у носі закрутить!

— Згода, — сказав Смок.

— І я виграю! — переможно заявив Куций, — Готуй зубочистки з курячих пер.

II

За годину вони подолали перевал, спустилися повз Лисі Вали у колінкувату ущелину й вийшли на відкритий схил до Поркюпайну. Нараз Куций, що торував стежку, рвучко зупинився, і Смок криком зупинив запряг. Знизу, насилу переставляючи ноги, наближалася людська валка, що розтяглася на чверть милі.

— Сунуть, мов на похороні, — зауважив Куций.

— І жодного собаки, — докинув Смок.

— Еге ж. Оно