Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

class="subtitle">*

То  було  в ті раті  і в ті походи,

а такої раті  — і не  чувано!

*

Від досвіту

до вечора,

від вечора

до розсвіту

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужні

у тім  полі  незнаному,

серед землі  Половецької...

Чорна земля

під  копитьми кістьми

була  засіяна,

а кровію сполощена...

Тугою  зійшли вони

по  Руській землі!

*

Що  мі шумить,

що  мі дзвенить

вдалині —

рано перед зорями?

Ігор  полки завертає:

жаль-бо йому

милого брата  Всеволода!

Билися день,

билися другий,

а на  третій, під  полудень,

упали стяги Ігореві.

Тут брати розлучилися

на березі бистрої Каяли,

тут кривавого вина не  стачило,

тут пир  докінчили

хоробрі русичі: сватів напоїли,

а самі  полягли

за землю Руську...

Никне трава  від жалоби,

а дерево з тугою

до землі  нахилилося.

*

Уже-бо, братіє,

невесела година настала:

уже  ковила-трава

загиблих прикрила.

Постала обида

у війську Дажбожого внука,

ступила Дівою

на  землю Троянову,

сплеснула крильми лебединими

на  синьому морі, близ  Дону,

тим плескотом прогнавши

щасливі часи...

*

Князівські усобиці

припинили походи на  поганих.

Сказав-бо брат  брату:

«Се  моє, а те — моє  теж!»

І почали князі про  мале

«се велике» мовити

і самі  на  себе

крамолу кувати.

А погани з усіх сторін

приходять з перемогами

на  землю Руську.

*

О,  далеко залетів сокіл,

птиць б’ючи, — до моря!

А Ігоревого хороброго полку

не  воскресити!

*

І гукнули по  нім  Карна і Жля,

поскакали по  Руській землі,

смерть людям несучи

в полум’янім розі.

І заплакали жони руські,

примовляючи:

«Та вже  ж нам

своїх  милих лад

ні мислю змислити,

ні думою здумати,

ні очима зглянути,

а золота і срібла того

не  мало  потратити!»

*

І застогнав-бо, братіє,

Київ тугою,

а Чернігів — напастьми.

Тоска розлилася

по  Руській землі,

печаль велика тече

серед  землі  Руської.

А князі самі  на  себе

крамолу кували,

а поганії самі,

переможно набігаючи

на  Руську землю,

брали данину —

по  білці  з двору.

*

Тії-бо два  хоробрі Святославичі —

Ігор  та Всеволод —

уже  чвари розбудили,

які  приспав був

Святослав грізний великий київський

силою:

придушив своїми могутніми полками

і харалужними мечами,

наступив на  землю Половецьку,

притоптав горби та яруги,

скаламутив ріки  й озера,

висушив потоки й болота,

А поганина Коб’яка

із Лукомор’я,

від залізних великих

полків половецьких,

ніби  вихор, вирвав!

І впав  Коб’як

в городі Києві,

у гридниці Святославовій.

Тут німці і венеційці,

тут греки і морава

прославляють Святослава,

жаліють князя Ігоря,

що  потопив добро-багатство

на  дні  Каяли, ріки  половецької,

руського золота насипавши.

Тут Ігор-князь

пересів із сідла  золотого

в сідло  невольницьке.

Посмутніли-бо городські заборола

і веселощі зникли...

*

А Святослав мутен сон  бачив

У Києві на  горах...

«Сю  ніч  з вечора

одягали мене, — рече, —

чорною паполомою

на ліжку  тисовім,

черпали мені  синє вино,

з трутом змішане,

сипали мені

з порожніх тулів

язичників-толковинів

крупний жемчуг на  лоно

і ніжили мене...

Уже  дошки без  кніса

в моїм  теремі золотоверхім...

Всю  ніч  з вечора

сіре  вороння

граяло біля  Плісенська,

на  оболоні, де дебрі  Кисані,

і неслося до синього моря...»

*

І сказали бояри князю:

«Уже,  княже, туга  ум полонила.

Се-бо два  соколи злетіли

з отчого стола золотого

пошукати города Тмутороканя

або  напитися шоломом з Дону.

Уже  соколам крильця підрізано

шаблями поганськими,

а самих заковано в пута  залізні!»

*

Темно-бо було  на  третій день:

два  сонця померкли,

оба  багряні стовпи погасли

і з ними молоді місяці —

Володимир та Святослав —

тьмою заволоклися

і в морі  погрузли

на  буйну  радість хиновцям.

На  ріці  на  Каялі

тьма  світ  покрила:

по Руській землі

розпростерлися половці,

як  виводок барсів.

Уже  піднялася ганьба над  славою,

уже  вдарило насилля на  волю,

вже  кинувся див  на  землю...

Се-бо готськії красні діви

заспівали на  березі синього моря:

подзвонюючи руським золотом,

прославляють часи  Бусові,

радіють з помсти за Шарукана...

*

А нам, дружино, не  до веселощів!

*

Тоді  великий Святослав

ізронив золоте слово,

зі слізьми змішане,

і сказав:

«О мої  синовці,

Ігорю та Всеволоде!

Рано почали ви

Половецьку землю

мечами вражати,

а собі  слави шукати!

Та безславно ви  перемогли,

безславно-бо кров поганську пролили.

Ваші  хоробрі серця

з твердого харалугу сковані,

а в одвазі загартовані!

Що  ж ви  заподіяли

моїй срібреній сивині?

А вже  ж не  бачу  я

влади сильного

і багатого, і многовойого

брата  мого  Ярослава

з чернігівськими боярами

та богатирями,

і з татранами,

і з шельбірами,

і з топчаками,

і з ревугами,

і з ольберами...

Вони ж бо без  щитів,

з ножами захалявними,

криком ворогів перемагають,

дзвонячи в прадідівську славу!

Та сказали ви:  «Мужаймося самі!

Колишню славу  собі  присвоїмо

і майбутньою самі  поділимося!»

Та чи  диво  се,  братіє,

старому помолодіти?

Коли сокіл у линьці буває,

то високо птиць побиває:

не  дасть  гнізда свого в обиду!

Та ось  де зло  —

княже мені  непособництво!

Нінащо ся  година обернулася!

Се  ж у Римові кричить люд

під  шаблями половецькими,

а Володимир — під  ранами.

Туга  і тоска сину  Глібовому!»

*

Великий княже Всеволоде!

Не  думкою б тобі  перелетіти здалеку

отчий золотий стіл  постерегти!

Ти-бо можеш Волгу  веслами розкропити

а Дон  шоломами вилляти!

Коли б ти був тут,

то була  б рабиня по  ногаті,

а невільник — по  різані.

Ти-бо можеш посуху

живими шереширами стріляти —

відважними синами Глібовими!

*

Ти,  буй  Рюрику, і Давиде!

Чи