Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

листя, а дельфіни-погоничі, наче ескорт, супроводжували нас. Тропічний захід сонця сповнював вечір відчуттям дива, зоряний купол виростав у небі вночі, а наше пробудження осяювалося тисячами фосфоресцентних вирів, що відбивали сузір’я. Та найбільше мені запам’яталося тіло Сірі. Чомусь, можливо, через природну сором’язливість чи роки, що нас відділяли, перші кілька днів нашого перебування на Архіпелазі вона носила купальник — дві смужки — і коли я мав їхати, її ніжно-білі груди і низ живота так і не набули тієї рівномірної засмаги, що вкривала тіло.

Я пам’ятаю той перший раз із нею. Ми лежали у м’якій траві над бухтою Пристані, залиті місячним світлом.

Її шовкові трусики лежали поміж гірчака. Дитяча сором’язливість, легке вагання, бо відбувалося це все зарано, супроводжували її в той момент. А також гордість. Саме ця гордість пізніше допомогла їй дати відсіч натовпу розлючених Сепаратистів на сходах консульства Гегемонії у Південному Терні та відправити їх додому з ганьбою.

Пам’ятаю своє п’яте перебування на планеті, наше Четверте Возз’єднання.

Це був один із небагатьох разів, коли вона при мені плакала. На той момент вона була майже королевою, знаною і мудрою. Її уже вчетверте обрали до Речі Спільної, і Рада Гегемонії зверталася до неї за порадами та наставництвом.

Вона несла свою незалежність, наче королівський плащ, і її люта гордість ще ніколи не палала так яскраво. Та коли ми залишилися наодинці у кам’яній віллі на південь від Февароне, вона відвернулася. Я нервував, наляканий цією могутньою незнайомкою. Та це була Сірі. Сірі, з її ідеальною поставою і гордим поглядом. Вона повернула обличчя до стіни і крізь сльози промовила: «Іди. Йди, Меріне. Я не хочу, щоб ти мене бачив. Я стара обвисла карга. Йди».

Зізнаюся, тоді я був грубий із нею. Схопив її зап’ястки лівою рукою і з силою, що мене самого подивувала, одним рухом розірвав на пазусі шовкову сукню. Цілував її плечі, шию, напружений живіт, укритий тьмяними розтяжками, і шрам на стегні, який вона років сорок тому отримала в аварії екранольота.

Я цілував її сивувате волосся і зморшки, що порізьбили її колись гладенькі щічки. Цілував її сльози.

— Слухай, Майку, так це ж нелегально! — сказав я, коли мій товариш витяг із рюкзака й розгорнув килим-літун. Ми були на острові 241, як романтично назвали торговці з Гегемонії цей віддалений вулканічний прищ, що його обрали як відпочинкове місце для нашої ротації. Острів 241 знаходився менш ніж за п’ятдесят кілометрів від найстаріших колоніальних поселень, але з таким же успіхом він міг розташовуватися за п’ятдесят світлових років. Місцевим кораблям не дозволялося причалювати до острова, поки там знаходилася команда «Лос-Анджелеса» чи будівельники телепорту.

У колоністів Мауї-Заповітної ще було кілька древніх робочих екранольотів, та за спільною домовленістю сполучення між нашим 241-м і рештою території планети було заборонено. Нас, корабельників, мало що могло зацікавити на острові, хіба що гуртожитки, пляж і магазин.

Колись, коли «Лос-Анджелес» доправить останні компоненти телепорту і його будівництво закінчать, чиновники Гегемонії зроблять із острова 241 туристичний і торговий центр. До того моменту це була примітивна місцина із майданчиком для посадкових катерів, нещодавно спорудженими будинками з білого каменю та кількома знудженими ремонтниками.

Майк повідомив керівництво, що ми з ним на три дні збираємося з рюкзаками сходити на найвищу і найменш доступну частину острова.

— Та заради всього святого, я не хочу в похід, — обурився я. — Я би краще залишився на «Лос-Анджелесі» і під’єднався до стимсиму.

— Заткнися і пішли зі мною, — гаркнув Майк, і як молодший член пантеону я заткнувся і поплентався за старшим і мудрішим богом.

За дві години важкого і тривалого походу крутими схилами через колючу чагарникову гущину ми дісталися до виступу лави, що здіймався за кількасот метрів над пінистими хвилями. Ми були біля екватора у майже повністю тропічному світі, хоча на цьому відкритому усім вітрам гребені у мене цокотіли зуби.

Захід сонця червоною плямою врізався між темними хмарами, і я геть не палав бажанням залишатися без даху, коли на землю впаде ніч.

— Слухай, — сказав я, — давай знайдемо затишок і розведемо вогнище. Я просто не уявляю, як ми поставимо намет на цій сраній скелі.

Майк присів і підпалив косяка: «Зазирни у свій наплічник, пацане».

Я вагався. Він говорив спокійним голосом, та це був удаваний спокій бешкетника, за яким зазвичай слідувало відро води на голову жертви.

Я зігнувся і почав копирсатися у нейлоновому мішку. Рюкзак був ущент заповнений шматками старого пакувального плинопіну. Окрім нього, там був лише костюм арлекіна із дзвониками на носаках і маска.

— Ти… це… та чи ти здурів?! — вибухнув я. Починало швидко темнішати. Шторм міг пройти на південь від нас. А міг і нас зачепити. Хвилі внизу вгризалися у скелю, наче зголоднілий звір. Якби я знав, як у темряві знайти дорогу назад до торгового поселення, я б, певно, згодував Майка Ошо рибам.

— А тепер глянь у мій наплічник. — Майк викинув кубики плинопіну і дістав коштовності, які, я бачив, виготовляють вручну на планеті Ренесанс-Вектор, інерційний компас, лазерну ручку, що корабельна служба безпеки цілком могла повважати прихованою зброєю, інший костюм арлекіна (скроєний під його округліші форми) та килим-літун.

— Слухай, Майку, — промовив я, пригладжуючи рукою вишуканий візерунок на старому килимку, — так це ж нелегально!

— Я тут не бачив митників, — вишкірився Майк. — І я реально сумніваюся, що у місцевих є якісь правила дорожнього руху.

— Так, але… — я змовк і повністю розгорнув килим. Він був зо два метри завдовжки і трохи ширшим за метр. Багата тканина з часом вицвіла, та пілотні нитки усе ще блищали, як нова монетка. — Де ти його взяв? — спитав я. — Він іще працює?

— На Вертограді, — відповів Майк і запхнув мій костюм разом зі своїм манаттям собі в рюкзак. — Ще й як працює.

Минуло більше століття з того часу, як старий Владимир Шолохов, емігрант зі Старої Землі, магістр лепідоптерології[189] й інженер електромагнітних систем, створив перший килим-літун для своєї юної племінниці-красуні з Нової Землі. За легендою, дівчинка знехтувала подарунком, але за кількадесят років ці іграшки набули просто навіженої популярності в основному серед багатеньких дорослих, аніж серед дітей. І так тривало до моменту, поки їх не заборонили у більшості світів Гегемонії. Небезпечні у користуванні, для їхнього виготовлення потрібна купа ізольованих моноволокон, ними майже неможливо керувати у контрольованому повітряному просторі, тож килими-літуни стали дивинкою, про яку розповідали дітям у казках на ніч, виставляли у музеях та яка збереглася лише на окремих колоністських