Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Природа для такого дня вибудувала абсолютно неправильні декорації і так бездушно випустила хижака на пошуки здобичі, що вже давно покинула забруднені води поблизу міста.

Пам’ятаю іншого яструба Томаса, що літав тут у вечір, коли ми з Сірі вперше піднялися на цей схил. Пам’ятаю, як місячне сяйво вигравало на крилах, а його химерний і тривожний голос відбивався від скелі і, здавалося, пронизував темряву над газовими лампами, що освітлювали селище.

Сірі було шістнадцять… та ні, навіть і не зовсім шістнадцять… місяць, що пестив крила яструба в небі, також зафарбовував її оголену шкіру молочним світлом і кидав тіні від ніжних кіл її персів. Ми винувато подивилися вгору, коли пташиний крик розчахнув ніч. Сірі промовила:

— Це соловей, не жайворон, тобі в пустоті вуха сторожкій віддався[188].

— Та? — відповів я. Сірі було майже шістнадцять. Мені — дев’ятнадцять.

Та Сірі знала неквапливу ходу книг і ритмічний крок театру під зорями. Я ж знав самі зорі.

— Розслабся, юний матросе, — прошепотіла вона і притягла до себе. — Це лише старий яструб Томаса на полюванні. Йди-но сюди, матросе. Йди-но сюди, Меріне.

Саме у цей момент «Лос-Анджелес» піднявся над горизонтом і поплив, ніби жаринка на вітрі, на захід, серед чудернацьких сузір’їв Мауї-Заповітної, світу Сірі. Я лежав поруч із нею й описував принципи роботи великого спін-зорельота із рушієм Гокінга, що відбивав сонячні промені на планету, уже оповиту ніччю, а в цей час моя рука сковзала вниз її гладеньким тілом. Шкіра видавалася оксамитовою й наелектризованою, і дівчина все частіше дихала мені у плече. Я занурився обличчям у западинку на її шиї, відчув вологий і напарфумлений аромат її скуйовдженого волосся.

«Сірі», — промовляю я, і цього разу усвідомлено.

Піді мною, під гребенем схилу та тінню, що відкидає біла гробниця, вовтузиться натовп, нетерпляче за мною спостерігаючи. Вони чекають, поки я розпечатаю склеп і ввійду туди, залишившись наодинці із холодною мовчазною пустотою, що підмінила теплу присутність Сірі.

Чекають, поки я промовлю прощальні слова, після чого вони зможуть розпочати свої обряди й ритуали, а потім відкрити телепорт і доєднатися до готового їх зустріти Всемережжя Гегемонії.

До біса це. І їх до біса.

Я відриваю вусик густо переплетеної трави гірчака, гризу солодкувате стебельце і спостерігаю на горизонті перші ледь видимі обриси мігруючих островів.

Ранкове світло все ще кидає довгі тіні. Народжується новий день. А я трохи посиджу та згадуватиму.

Згадуватиму Сірі.

Сірі була… ким?., птахою, здається, коли я вперше її зустрів. У неї була якась маска із пташиним пір’ям. Коли вона відвела її від обличчя, аби з гуртом пуститися у кадриль, світло смолоскипів вихоплювало рудуваті відблиски у її волоссі. Вона розпашіла, щічки зарум’янились, і навіть через натовп я бачив, як контрастує вражаюча зелень її очей із літньою спекою, що відображалася на обличчі та у волоссі. Звісно ж, це був карнавал. Смолоскипи танцювали й іскрилися на сильному вітрі, що дув із бухти, а музика флейтистів, котрі грали на хвилерізі плавучим островам, майже тонула у шумі хвиль та лопотінні прапорів. Сірі було майже шістнадцять, і її краса горіла яскравіше від усіх вогнів навколо багатолюдної площі. Я посунувся крізь танцюючий натовп і підійшов до неї.

З того моменту для мене минуло п’ять років. Для нас обох це було більше, ніж шістдесят п’ять років тому. А здається, ніби вчора.

Щось не дуже добре виходить.

З чого ж почати?

— Пацан, мо’, підемо когось трахнемо? — запитав Майк Ошо.

Майк, куций і коренастий, із обличчям — геть чисто карикатура Будди, був до мене добрий. Ми всі були як боги. Жили довго, якщо й узагалі не були безсмертними, заробляли чудово, якщо не сказати нечувано. Гегемонія обрала нас у допомогу екіпажу одного із найцінніших кораблів, що здійснюють квантові стрибки, тож хто б не назвав нас богами? Лише Майк, надзвичайний, метикуватий, зухвалий Майк, був трохи старшим від молодого Меріна Аспіка як по віку, так і в корабельному пантеоні.

— Ха, нуль шансів, — відповів я. Ми наводили марафет після дванадцятигодинної зміни із бригадою будівельників порталу. Розвозка робітників по їхніх обраних точках сингулярності за якихось сто шістдесят три тисячі кілометрів від Мауї-Заповітної була на порядок менш гламурним заняттям для нас у порівнянні із чотиримісячним стрибком із простору Гегемонії. Впродовж надсвітлового відрізка подорожі ми були старшими спеціалістами: сорок дев’ять фахівців, котрі на борту зорельота наглядають за двомастами нервових пасажирів.

Тепер же ці пасажири перевдяглися у жорсткі скафандри, а нас, корабельників, понизили до статусу славетних водіїв вантажівок на період, поки будівельники переміщували масивну сферу сингулярності у пункт призначення.

— Нуль шансів, — повторив я. — Хіба що селюки побудували бордель на тому «острові прокажених», який ми у них орендуємо.

— Ні, на жаль, — вишкірився Майк. У нас із ним наближалися три дні ротації на планету, а з інструктажу капітана Сінґха й стогонів наших товаришів ми знали, що весь період єдиного дозвілля, на яке можна розраховувати, ми проведемо на клаптику суші розміром сім на чотири кілометри під управлінням Гегемонії. І це не був навіть один із тих плавучих островів, про які ми чули, а просто якийсь вулканічний пік недалеко від екватора.

Там ми могли розраховувати на справжню гравітацію під ногами, нефільтроване повітря, придатне для дихання, і можливість поїсти несинтезованої їжі. Та єдині контакти, які нам світили із колоністами Мауї-Заповітної — торгові, без сплати мита, коли купуватимемо місцеві дрібнички.

Та й торгують ними продавці з Гегемонії.

Багато хто з команди вирішив не залишати «Лос-Анджелес» у таку відпустку.

— Тож кого ми трахнемо, Майку? У колонії нам доступ закритий, поки не запрацює телепорт. А це за місцевим часом десь за шістдесят років. Чи ти про Мег зі спін-частини?

— Покладайся на мене, пацане, — відказав Майк. — Є бажання — знайдеться і спосіб.

Я поклався на Майка. Нас було лише п’ятеро у посадковому катері. Перехід із високої орбіти в атмосферу справжньої планети у мене завжди викликає хвилювання. Особливо коли цей світ настільки нагадує Стару Землю, як у випадку Мауї-Заповітної. Я вдивлявся у біло-голубий лімб планети, доки під нами не показалися моря і ми не зісковзнули в атмосферу, наближаючись до термінатора, у сутінки, зі швидкістю, що втричі перевищувала наш власний звук.

Тоді ми були богами. Але й боги інколи мають сходити зі своїх високих престолів.

* * *

Тіло Сірі ніколи не переставало мене вражати. Того разу це було на Архіпелазі.

Три тижні у величезному будинку, підвішеному на дереві. Над нами напиналося парусне