Стівен Кінг - Аутсайдер

Голлі підійшла до інвалідного візочка й нагнулася. Після Мерісвіллської діри їй було дуже добре в цих обіймах. Можна навіть сказати, вона їх потребувала. І не відривалася від Лаві, скільки могла.

  27

Після привселюдного арешту Террі Мейтленда, уже не кажучи про його привселюдну страту, Марсі Мейтленд ставилася до будь-яких відвідувачів з особливою підозрою, тож коли пролунав стук у двері, вона спершу підійшла до вікна, відіпнула шторку й визирнула надвір. На порозі стоя­ла дружина детектива Андерсона; таке враження, що заплакана. Марсі поспішила до дверей і відчинила. Так, дійсно, заплакана, і щойно Джинні побачила занепокоєне обличчя Марсі, сльози полилися знов.

— У чому річ? Що сталося? З ними все гаразд?

Джинні зайшла всередину.

— Де твої дівчатка?

— На задвірку під великим деревом, грають у крибедж із дошкою Террі. Учора ввечері грали, сьогодні із самого ранку продовжили. Що скоїлось?

Джинні взяла її під руку й повела у вітальню.

— Мабуть, тобі варто присісти.

Марсі стояла на місці.

— Просто скажи мені!

— Є хороші новини, а ще є жахливі новини. Із Ралфом і пані Ґібні все гаразд. Лейтенант Сабло отримав вогнепальне поранення, але, здається, загрози для життя воно не становить. А от Гові Ґолд та Алек Пеллі… вони померли. Їх пристрелив із засідки один чоловік, співробітник Ралфа. Детектив. Джек Госкінз, так його звали.

— Померли? Померли? Як таке могло… — Марсі важко сіла у велике м’яке крісло Террі. Або радше впала. Вдивлялася в очі Джинні, мов нічого не розуміла. — Що ти маєш на увазі під хорошими новинами? Як можуть бути хороші… Господи, усе тільки гірше стає.

Вона сховала обличчя в долоні. Джинні опустилась на коліна біля крісла й відтягнула руки Марсі — м’яко, але рішуче.

— Марсі, ти мусиш опанувати себе.

— Не можу. Спершу мій чоловік помер, тепер — це. Не певна, що я взагалі колись зможу себе опанувати. Навіть заради Ґрейс і Сари.

— Припини, — Джинні говорила тихо, але Марсі кліпнула, мов їй дали ляпаса. — Террі вже ніяк не повернеш, але двоє хороших чоловіків померли, щоб очистити його ім’я і щоб твої дочки могли нормально жити в цьому місті. У них також є родини, і коли я звідси піду, мені доведеться поговорити з Ілейн Ґолд. Розмова буде жахлива. Юна поранили, а мій чоловік ризикував життям. Я знаю, що тобі болить, але тут уже не про тебе йдеться. Ралфу потрібна твоя допомога. Й іншим також. Тож заспокойся і слухай.

— Гаразд. Так.

Джинні взяла Марсі за руку й не відпускала. Пальці були холодні, і Джинні мала підозру, що в неї вони не тепліші.

— Усе, що казала нам Голлі Ґібні, — правда. Чужинець, аутсайдер, справді існував, і він був не людиною. Він був… чимось іншим. Називай його хоч El Cuco, хоч Дракулою, хоч Сином Сема [271] чи Сатаною, байдуже. Він сидів там, у печері. Вони його знайшли та вбили. Ралф сказав, що він мав подобу Клода Болтона, хоч справжній Клод Болтон перебував за багато миль звідти. Перш ніж прийти до тебе, я перего­ворила з Біллом Семюелзом. Він вважає, що якщо ми всі розповідатимемо одну й ту саму історію, то все буде гаразд. І, мабуть-таки, нам удасться поновити добре ім’я Террі. Якщо ми розповідатимемо одну й ту саму історію. Ти з цим упораєшся?

Джинні побачила, як очі Марсі Мейтленд сповнюються надією, мов колодязь водою.

— Так. Так, упораюсь. Але що то за історія?

— Ми тоді зібралися тільки для того, щоб повернути Террі добре ім’я. І тільки для цього.

— Тільки щоб повернути йому добре ім’я.

— На тій зустрічі Білл Семюелз погодився повторно опитати свідків, з якими мали справу Ралф та інші офіцери, починаючи з Віллов Рейнвотер і далі у зворотному порядку. Так?

— Так, точно.

— Почати з Клода Болтона він не міг, бо містер Болтон зараз у Техасі, допомагає своїй мамі, яка нездужає. Гові запропонував, щоб він, Алек, Голлі й мій чоловік туди поїхали й опитали Болтона. Юн сказав, що приєднається, якщо зможе. Пам’ятаєш?

— Так, — сказала Марсі й швидко закивала. — Ми всі вирішили, що це чудова ідея. Але я не пригадую, чому на тій зустрічі була міз Ґібні.

— Її найняв Алек Пеллі, щоб перевірити пересування Террі в Огайо. Вона зацікавилася справою, тож приїхала до нас, щоб при нагоді допомогти. Тепер згадала?

— Так.

Тримаючи Марсі за руку, зазираючи їй в очі, Джинні повідала їй останню й найважливішу частину історії:

— Ми не обговорювали ніяких перевертнів, чи el cucos, чи якихось там примарних проекцій, чи будь-чого, що можна назвати надприродним.

— Ні, у жодному разі, нам це навіть на думку не спало, і чого б?

— Ми гадали, що хтось, дуже схожий на Террі, убив малого Пітерсона, а твого чоловіка спробував підставити. Цю людину ми назвали чужинцем, аутсайдером.

— Так, — сказала Марсі, стиснувши руку Джинні. — Саме так ми його і назвали. Аутсайдер.

Флінт-Сіті

  (Пізніше)

  1

Літак, що його винайняв покійний Говард Ґолд, приземлився в аеропорту Флінт-Сіті за кілька хвилин по одинадцятій ранку. Ані Гові, ані Алека на борту не було. Щойно патологоанатом із ними закінчив, тіла відправили назад у Флінт-Сіті в катафалку від Плейнвіллського похоронного бюро. Ралф, Юн і Голлі поділили витрати порівну, а також оплатили другий катафалк, яким перевозили тіло Джека Госкінза. Юн висловив загальну думку, коли сказав, що цей сучий син у жодному разі не повернеться додому разом із чоловіками, яких убив.

На злітній смузі їх чекала Джинні Андерсон, яка стояла поряд із дружиною й двома синами Юна. Хлопчики промчали повз Джинні (один із них, опасистий недоліток на ім’я Гектор, мало не збив її з ніг) і кинулися до батька. Одна рука в Юна була в гіпсі й на перев’язі, тож він обійняв дітей здоровою, як зміг, тоді визволився й поманив до себе дружину. Вона побігла до чоловіка. А Джинні — до свого, аж спідниця замаяла. Обхопила руками Ралфа й міцно-міцно обійняла.

Родини Сабло й Андерсонів стояли біля входу до маленького приватного термінала, обіймались і сміялись, аж поки Ралф не обернувся й не побачив Голлі, яка самотою спостерігала за ними під крилом «Кінґ Ейра». На ній був новий брючний костюм, що їй довелося купити в плейнвіллській крамниці «Одяг для панянок», оскільки найближчий «Волмарт» розташувався аж за сорок миль [272], на околицях Остіна.

Ралф поманив Голлі, і вона, трохи знітившись, підійшла. Зупинилася недалеко від компанії, але Джинні мала щодо цього свою думку. Вона схопила Голлі за руку, притягнула до себе й обійняла. Ралф обхопив руками їх обох.

— Дякую, — прошепотіла Джинні на вухо Голлі. — Дякую, що повернула його мені.

— Ми сподівалися, що повернемось додому одразу після дізнання, — відповіла Голлі, — але лікарі наказали лейтенанту Сабло… Юну зачекати ще день. У нього в руці виявили тромб, і лікарі вирішили його