Стівен Кінг - Аутсайдер

були хиткі й благенькі. За другим ударом завіси піддалися. Усередині був затінок, але спекотно, мов в епіцентрі вибуху. Полички — не зовсім порожні, на них і досі валялось кілька сувенірних футболок, прикрашених написом «Я ДОСЛІДЖУВАВ МЕРІСВІЛЛСЬКУ ДІРУ». Ралф узяв дві та, як зміг, обтрусив із них пил. Знадвору сирени звучали вже зовсім поруч. Ралф вирішив, що вони не стануть провозити своє коштовне обладнання нерівним ґрунтом і натомість переріжуть ланцюг. Тож лишалося ще трохи часу.

Він опустився навколішки й накрив обличчя двох чоловіків. Двох хороших чоловіків, що повноправно сподівалися на довгі роки життя. Чоловіки, у яких були родини, і ці родини тепер тужитимуть. Єдиний позитив (якщо в цій ситуації взагалі був позитив) полягав у тому, що їхнім горем не поживиться чудовисько.

Ралф сів біля них, поклав лікті на коліна, а підборіддя впер у груди. Невже він винен і в цих смертях? Мабуть, почасти, бо ланцюжок подій неодмінно повертався до того катастрофічно нерозумного публічного арешту Террі Мейтленда. Але, попри виснаження, Ралф розумів, що не несе відповідальності за геть усе, що сталося.

«Нам повірять, — сказала Голлі. — І ви обидва знаєте чому».

Ралф знав. Повірять навіть у неструнку історію, бо сліди не можуть просто так обриватися, а черв’яки не можуть повилуплюватися в стиглій канталупі з абсолютно неушкодженою шкіркою. Повірять, тому що прийняти будь-яке інше пояснення — це поставити під сумнів саму реальність. Нікуди від цієї іронії не втечеш: те, що захищало чужинця протягом його довгого життя вбивці, тепер захистить їх.

«Всесвіту краю немає», — подумав Ралф і в затінку сувенірної крамниці став чекати приїзду пожежних автівок.

  25

Виструнчившись і поклавши руки на кермо «на другій і десятій годині», Голлі їхала до Болтонів і прислухалася до телефонних розмов Юна. Білл Семюелз ужахнувся, що Гові Ґолд та Алек Пеллі померли, але Юн відітнув усі його запитання. Час для запитань і відповідей знайдеться пізніше, але не зараз. Семюелз мусив удруге поговорити з усіма свідками, яких уже опитували у справі, і почати треба з Віллов Рейнвотер. Мусив прямо сказати, що виникли серйозні запитання щодо особи того чоловіка, якого вона відвозила зі стрип-клубу до вокзалу в Даброу. Чи вона так само певна, що та людина була Террі Мейтлендом?

— Намагайтеся запитувати так, щоб посіяти сумнів, — сказав Юн. — Зможете?

— Звісна річ, — відповів Семюелз. — Я п’ять останніх років цим і займаюсь, у присутності присяжних. І, враховуючи свідчення міз Рейнвотер, сумніви в неї вже були. І в інших свідків також, особливо відтоді, як спливла та плівка з Террі на конференції в Кеп-Сіті. Тільки на ютюбі півмільйона переглядів. А тепер розкажи мені про Гові й Алека.

— Потім. Часу замало, містере Семюелз. Поговоріть зі свідками, починаючи з Рейнвотер. І ще дещо, про зустріч, яка відбулася два дні тому. Це muy importante [269], тож слухайте уважно.

Семюелз вислухав, Семюелз погодився, і Юн перейшов до Джинні Андерсон. Ця розмова вийшла довшою, бо жінка потребувала, та й заслуговувала на більш детальний звіт. Коли він закінчив, Джинні плакала, проте здебільшого, мабуть, від полегшення. Який жах, що двоє людей померли, що сам Юн був поранений, але з її чоловіком, із батьком її сина, усе було гаразд. Юн розповів, що їй слід робити, і Джинні погодилась одразу все виконати.

Сабло вже готувався робити третій дзвінок — до голови поліцейського управління Флінт-Сіті Родні Ґеллера, аж раптом вони з Голлі почули ще одні сирени, і цього разу звук наближався. Повз них промчали дві автівки Техаського дорожнього патруля, які прямували до Мерісвіллської діри.

— Якщо нам пощастить, — сказав Юн, — то, може, один із цих патрульних виявиться чоловіком, який розмовляв тоді з Болтонами. Стейп, так його, здається, звали.

— Сайп, — виправила Голлі. — Овен Сайп. Як твоя рука?

— Болить, падло, як не в себе. Вип’ю-но я ті останні два «Мортіна».

— Ні. Забагато пігулок за раз можуть нашкодити печінці. Телефонуй далі. Але спершу зайди в «останні виклики» і видали дані щодо містера Семюелза та місіс Андерсон.

— Із тебе вийшов би збіса ладний злодюжка, señorita.

— Звичайні застережні заходи. Prudente [270], — вона не відривала очей від дороги. Машин там не було, але Голлі тільки так і вміла водити. — Видали, а потім зробиш решту дзвінків.

  26

У Лаві Болтон знайшлося кілька старих пігулок «Перкосета» від болю в спині. Юн прийняв його замість «Мортіна», а Клод, який протягом свого третього й останнього тюремного строку пройшов курс першої медичної допомоги, перев’язав йому рану — поки Голлі розповідала. Говорила вона швидко, і не тільки тому, що хотіла якомога скоріше доправити лейтенанта Сабло до професійного лікаря. Вона хотіла, щоби Болтони усвідомили свою роль у справі, перш ніж приїдуть представники правоохоронних органів. А це вже трапиться незабаром, бо офіцери дорожнього патруля матимуть до Ралфа запитання, і йому доведеться на них відповідати. Принаймні Голлі не стикнулася тут із невірою: дві ночі тому Лаві й Клод відчули присутність чужинця, а сам Клод і до того про його присутність підозрював: через неспокій, знервованість і відчуття, наче за ним хтось стежить.

— Звісно, ви його вчували, — похмуро мовила Голлі. — Він копався у вас в голові.

— Ви його бачили, — сказав Клод. — Він ховався в тій печері, і ви його бачили.

— Так.

— І він був достоту схожий на мене.

— Майже не відрізниш.

Заговорила Лаві, і голос у неї був зніяковілий:

— А я б відрізнила?

Голлі всміхнулась.

— З першого ж погляду. Я певна. Лейтенанте Сабло… Юне, ти готовий їхати?

— Так, — він підвівся. — У важких наркотиків є один великий плюс — усе болить так само, але тобі насрати.

Клод зареготав і поцілив на нього пальцем, мов пісто­летом.

— Тут твоя правда, братику, — тоді побачив, що Лаві супиться, і додав: — Вибач, ма’.

— Ви зрозуміли, що треба розповідати? — спитала Голлі.

— Так, мем, — відповів Клод. — Історія така проста, що не помилишся. Поліцейське управління Флінт-Сіті постановило переглянути справу Мейтленда, і ви приїхали повторно мене опитати.

— І що ви нам сказали? — спитала Голлі.

— Сказав, що більше я про це міркую, то менше в мене впевненості, що того вечора я бачив саме Тренера Террі, що радше то був хтось дуже на нього схожий.

— Що ще? — запитав Юн. — Це дуже важливо.

Цього разу відповіла Лаві:

— Сьогодні вранці ви всі до нас заїхали попрощатись і спитати, чи ми нічого не забули вам розповісти. А коли ви вже готувалися від’їжджати, пролунав телефонний дзвінок.

— На ваш стаціонарний, — додала Голлі й подумала: «Дякувати Богу, що в них він і досі є».

— Правильно, на стаціонарний. Чоловік сказав, що колись працював із детективом Андерсоном.

— І саме Андерсон із ним і говорив.

— Точно. Той чоловік розповів детективу Андерсону, що хлоп, якого ви шукаєте, справжній убивця, переховується в Мерісвіллській дірі.

— Тримайтеся цього сценарію, — сказала Голлі. — І дякуємо вам обом.

— Це ми маємо вам дякувати, — відказала Лаві й розпростерла руки. — Ходи сюди, міс Голлі