Стівен Кінг - Аутсайдер

Ралф кивнув.

— З поліцейського відділка Флінт-Сіті. І «належав», у минулому часі. Він також помер. Я його пристрелив.

Юн вибалушив очі.

— Що він вбіса тут робив?

— Його послав аутсайдер. Як — не маю жодного уявлення.

— Я гадав, що він лишив тут ключі, але не пощастило. І в бардачку — так само, жодних знеболювальних. Тільки права, страхове посвідчення й купа мотлоху.

— Ключі в мене, — сказав Ралф. — Знайшлися в нього в кишені.

— А в мене є знеболювальне, — додала Голлі.

Вона засунула руку в одну з містких бічних кишень свого потертого піджака й дістала велику коричневу пляшечку, у якій відпускають ліки за рецептом. Етикетки на ній не було.

— Що ще ти там носиш? — спитав Ралф. — Туристичну електроплитку? Кавоварку? Короткохвильовий радіоприймач?

— Над почуттям гумору тобі ще працювати й працювати, Ралфе.

— Та я не жартую, це щирий захват.

— Від усього серця приєднуюсь, — сказав Юн.

Голлі відкрила свою похідну аптечку, витрусила на долоню цілий асортимент пігулок та обережно поставила пляшку на приладову дошку пікапа.

— Це «Золофт»… «Паксил»… «Валіум», який я зараз майже не п’ю… й ось, — вона акуратно всипала решту таблеток назад у пляшку, відокремивши дві оранжеві.— «Мортін». Я його приймаю від головного болю напруги. А також від болю в СНЩС [264], хоч відтоді, як я стала користуватися нічною капою, він не так часто виникає. У мене гібридна модель. Дорога, та це найкраща з тих, що є в… — Голлі помітила, що чоловіки на неї дивляться. — Що?

— Ти просто неймовірна, querida [265], — визнав Юн. — Обож­нюю жінок, які до будь-яких несподіванок готові.

Він проковтнув таблетки, не запиваючи, і заплющив очі.

— Дякую. Дуже дякую. Хай нічна капа тебе ніколи не підводить.

Голлі кинула на нього непевний погляд і поклала пляшечку назад у кишеню.

— У мене ще дві такі пігулки є, як знадобиться. Ти пожежних сирен не чув?

— Ні, — відказав Юн. — Я вже починаю думати, що вони взагалі не приїдуть.

— Приїдуть, — мовив Ралф, — але тебе тут уже не буде. Тобі треба до лікарні. Плейнвілл трохи ближчий за Тіппіт, плюс Болтони живуть по дорозі. Вам треба буде до них заїхати. Голлі, зможеш вести машину, поки я тут зостанусь?

— Так, але чому… — Голлі пристукнула себе долонею по чолу. — Містер Ґолд і містер Пеллі.

— Так. Не маю наміру лишати їх там, де вони впали.

— Поліцейським не подобається, коли на місці злочину щось пересувають, — сказав Юн. — Ти й сам це знаєш.

— Знаю, але я не дозволю, щоб двоє добрих чоловіків пеклися на жаркому сонці поруч з автівкою в огні. Маєш щодо цього якісь заперечення?

Юн похитав головою. Краплини поту зблискували в пасмах волосся, підстриженого на військовий манер.

— Por supuesto no [266].

— Я довезу нас до парковки, а потім за кермо пересяде Голлі. Тобі хоч легшає від того «Мортіну», аміго?

— Так, правду кажучи. Полегшення невелике, проте краще.

— Добре. Бо перед від’їздом нам треба поговорити.

— Про що?

— Про те, як ми збираємось усе це пояснювати, — відповіла Голлі.

  24

Вони заїхали на парковку, і Ралф вибрався з пікапа. Обми­наючи капот, він зустрівся з Голлі, і цього разу саме вона його обійняла — швидко, проте міцно. Орендований кросовер уже майже вигорів, дим рідшав.

Обережно, кілька разів посупившись і посичавши від болю, Юн пересів на пасажирське сидіння. Коли Ралф нахилився до нього у вікно, лейтенант спитав:

— Ви певні, що він мертвий?

Ралф знав, що питання не про Госкінза.

— Ви певні?

— Так. Він не те щоб розтопився, як Зла відьма заходу [267], але схоже. Як тут зчиниться рейвах, то копи не знайдуть нічого, крім його одягу і, може, купки дохлих хробаків.

— Хробаків?

— Судячи з того, як швидко вони помирали, — зауважила Голлі, — гадаю, що хробаки вже розкладуться вщент. Але на одязі лишиться ДНК, і якщо його знічев’я вирішать порівняти з Клодовим, то можуть отримати збіг.

— Або суміш від Клода й Террі, бо перетворення ще не закінчилось. Ти ж це помітила, так?

Голлі кивнула.

— І зразок не матиме ніякої цінності. Я думаю, що з Клодом усе буде гаразд, — Ралф дістав із кишені мобільник і вклав його в здорову руку Юна. — Зможеш зробити всі необхідні дзвінки, щойно поділки з’являться?

— Claro [268].

— І пам’ятаєш, у якій послідовності?

Юн узявся перераховувати, і тоді ж із боку Тіппіта долинув тихий виск сирен. Здається, хтось таки помітив дим, але очевидець не потурбувався приїхати й усе дослідити самотужки. І це, мабуть, було добре.

— Окружному прокурору Біллу Семюелзу. Потім — твоїй дружині. Після того — голові Ґеллеру. Під кінець — капітану Горасу Кінні з Техаського дорожнього патруля. Усі номери є в телефонній книзі. З Болтонами поговоримо особисто.

— Я з ними говоритиму, — сказала Голлі. — А ти сидітимеш собі тихенько й руки не займатимеш.

— Дуже важливо, щоб Клод і Лаві погодилися з нашим поясненням, — додав Ралф. — А тепер — їдьте. Якщо вас застануть пожежники, то ви тут надовго застрягнете.

Налаштувавши під свої вимоги сидіння та дзеркальце, Голлі обернулася до Юна і Ралфа, який досі стояв, похи­лившись на пасажирські дверцята. Сльози в неї вже висох­ли. На обличчі був тільки вираз зосередженості й цілеспрямованості.

— Не варто нічого ускладнювати, — сказала вона. — Наш варіант має бути якомога простішим і ближчим до правди.

— Ти вже через це проходила, — мовив Юн. — Або через щось подібне. Так?

— Так. І нам повірять, навіть якщо лишаться запитання без відповіді. Ви обидва знаєте чому. Ралфе, сирени все ближче, нам треба їхати.

Ралф затраснув пасажирські двері й лишився спостерігати, як вони від’їжджають геть у пікапі мертвого детектива з Флінт-Сіті. Згадав про нерівний твердий ґрунт, яким Голлі доведеться їхати, щоб оминути ланцюг, але подумав, що вона чудово з цим упорається, об’їде найгірші вибоїни та баюри, щоб не тривожити руки Юна. Він було вирішив, що його захоплення цією жінкою сягнуло апогею… аж ні.

Спершу він пішов до тіла Алека, бо його було найважче витягати. Вогонь від автомобіля майже вщух, але тепло досі випромінювалося зі страшною силою. Обличчя й руки Алека почорніли, голова полисіла через випалене волосся, і коли Ралф схопив його за ремінь і став тягнути до сувенірної крамнички, то намагався не думати про хрумкі скибочки й підсмажені шматочки, що лишалися за ним на асфальті. І про те, як сильно тепер Алек нагадував чоловіка, який прийшов тоді до суду. «Тільки жовтої сорочки навколо голови бракує», — подумав Ралф, і цього вже було занадто. Він випустив ремінь, спромігся прошкутильгати футів двадцять убік, а тоді зігнувся навпіл, обхопив коліна й вивергнув увесь вміст шлунка. Коли з цим було покінчено, він повернувся й завершив розпочату справу, спершу перетягнувши Алека, а потім Гові Ґолда в затінок сувенірної крамниці.

Ралф перепочив, віддихався і став роздивлятися двері крамнички. На них висів замок, але з вигляду двері вже