Стівен Кінг - Аутсайдер

не доведеться ламати, бо ж пола­має, як треба буде. Якщо іншого виходу не знайдеться. Бо якщо ті штуки її торкнуться, то ефект буде набагато гірший, ніж від отруйного плюща. А якщо вони залізуть їй під шкіру…

Голлі нарешті отямилась (принаймні трохи) і розчепила пальці. Шкарпетка випала, важкий носок із ляском ткнувся об кам’яну підлогу. Ралф позадкував від хробаків, які досі наосліп шукали собі жертву (а може, зовсім і не наосліп, бо рухалися просто на них), і потягнув Голлі за руку. Пальці її й досі були скрючені після жорсткої хватки, якою вона стиска­ла свою зброю. Голлі поглянула вниз, нарешті усвідомила загрозу й набрала в легені повітря.

— Не кричи, — сказав їй Ралф. — Не треба, щоб іще щось обвалилося. Просто піднімайся.

Він потягнув її сходами вгору. Подолавши чотири-п’ять сходинок, Голлі стала підніматися самостійно, та вони йшли задом наперед, щоб не спускати очей із хробаків, які й досі вивалювалися з розколотої голови чужинця. І з рота у формі краплі.

— Стій, — прошепотіла Голлі. — Стій, поглянь на них, вони просто крутяться на одному місці. Не можуть залізти на сходи. І вже починають вмирати.

Вона мала рацію. Хробаки вповільнялися, а величезна комашина купа біля чужинця вже зовсім не рухалася. А от тіло рухалось — щось таке в ньому, якась сила й досі хапалася за життя. Болтоноподібне тіло брикалось і здригалось, махало руками, мов подавало сигнали прапорцями. Поки Голлі з Ралфом те спостерігали, шия вкоротилася. Рештки голови стали втягуватися в комір сорочки. Чорне волосся Клода Болтона спершу настовбурчилось, потім зникло.

— Що це таке? — прошепотіла Голлі. — Що вони таке?

— Не знаю, і мені байдуже, — відповів Ралф. — Знаю тільки те, що тобі до кінця життя не доведеться платити за випивку, принаймні не в моїй присутності.

— Я рідко вживаю алкоголь, — відказала вона. — Він не дуже сумісний з моїми ліками. Я певна, що вже розпові­дала тобі…

Вона раптом перехилилася через бильця, і її знудило. Ралф тримав Голлі, щоб вона не впала.

— Вибач, — сказала Голлі.

— Не вибачайся. Давай…

— Забиратися звідси нафіг, — закінчила вона за Ралфа.

  22

Сонячні промені ще ніколи не були такими ласкавими.

Вони встигли дістатися вказівника з вождем Ахіґою, і тільки там Голлі зізналася, що в голові паморочиться і їй треба присісти. Ралф обрав плаский великий камінь, щоб вони помістилися там удвох, і сів біля Голлі. Вона глянула на розпростерте тіло Джека Госкінза, видала гіркий високий пискіт і заплакала. Спершу — низка притлумлених, нерішучих схлипів, наче їй сказали, що негоже плакати перед іншими людьми. Ралф обійняв її рукою за плечі, які видались йому надто худими. Голлі зарилася обличчям у Ралфову сорочку й заридала не на жарт. Їм треба було повертатися до Юна, бо його рана могла виявитися набагато серйознішою, ніж здавалось попервах, — зрештою, вони тоді були під обстрілом, і часу на точний діагноз було обмаль. Якщо пощастить, у чолов’яги буде лише зламаний лікоть і вивихнуте плече. Але Голлі була потрібна хоч невеличка перерва, вона заробила її своїм вчинком, на який він, детектив-здоровань, так і не спромігся.

За сорок п’ять секунд буря почала вщухати. За хвилину все скінчилося. Голлі прийшла до норми. Набралася сил. Поглянула на Ралфа почервонілими, мокрими очима, та він був не певен, чи розуміє жінка, де насправді перебуває. Чи хто вона така, як на те пішло.

— Я не зможу знову через це пройти, Білле. Ніколи. Ніколи-ніколи-ніколи! І якщо цей один повернеться так само, як Брейді, то я себе вб’ю. Чуєш?

Ралф ніжно її потрусив.

— Він не повернеться, Голлі. Обіцяю.

Вона кліпнула.

— Ралфе. Я мала на увазі — Ралфе. Ти бачив, що з нього полізло… бачив усіх тих хробаків?

— Так.

— Фу-у! Фу-у!

Вона ремиґнула й затулила долонею рот.

— Хто тебе навчив робити кийок зі шкарпетки? Хто розказав, що чим довша шкарпетка, то сильніший буде удар? Білл Годжес?

Голлі кивнула.

— Чим ти її нафарширувала?

— Кульковими підчіпниками, як Білл учив. Купила їх у «Волмарті», у відділі для автомобілістів, іще у Флінт-Сіті. Бо вогнепальна зброя не для мене. Я навіть не думала, що доведеться скористатися цим ляпанцем, просто діяла імпульсивно.

— Або ж інтуїтивно.

Ралф усміхнувся, хоч і не дуже це усвідомлював. Він і досі був наче оглушений, досі озирався навколо, перевіряючи, чи не зміяться за ними ті хробаки, що так відчайдушно хочуть вижити коштом нового хазяїна.

— Це ти так його називаєш? Ляпанець?

— Це Білл так називав. Ралфе, нам треба йти. Юн…

— Знаю. Та спершу я маю ще дещо зробити. Сиди, де сидиш.

Він підійшов до тіла Госкінза і змусив себе обшукати кише­ні мерця. Знайшов ключі від пікапа й повернувся до Голлі.

— Окей.

Вони рушили стежкою вниз. Раз Голлі перечепилася, і Ралф її підхопив. Потім настала його черга падати, і тоді вже Голлі його підтримала.

«Мов та клята парочка калік, — подумав він. — Але після того, що ми бачили…»

— Ми ще стільки всього не знаємо, — сказала Голлі. — Звідки він узявся. Що то за хробаки — хвороба якась чи позаземна форма життя. Імена його жертв — не тільки дітей, яких він убив, а й тих, кого звинуватили в убивствах. Не сумніваюсь, їх було дуже багато. Дуже. Бачив, яке в нього обличчя стало під кінець? Як він змінився?

— Так, — відповів Ралф; цього він ніколи не забуде.

— Не знаємо, скільки він устиг прожити. Як захищав себе. Чим він узагалі був.

— Ну, хоч це нам відомо, — сказав Ралф. — Він — воно — було El Cuco. О, і ще дещо: цей сучий син уже мертвий.

  23

Вони вже подолали більшу частину шляху, коли почули уривчасті гудки автомобільного клаксона. Голлі зупинилася й закусила губи, яким і так уже добряче дісталося.

— Заспокойся, — сказав Ралф. — Це, мабуть, Юн.

Стежка поширшала, стала не такою крутою, і вони змогли прискорити крок. Коли Ралф із Голлі обігнули службовий сарай, то побачили, що сигналив і справді Юн — спустивши ноги на асфальт, він сидів у пікапі Госкінза й тиснув правою рукою на клаксон. Набрякла і закривавлена лівиця поліном лежала в нього на колінах.

— Кидай сигналити, — сказав Ралф. — Мама з татком уже прийшли. Ти як?

— Рука, паскуда така, болить як не в себе, але загалом я окей. Ви з ним розібралися? З Еl Cuco?

— Розібралися, — відповів Ралф. — Голлі розібралася. Він був не людиною, та все одно помер. Дні дітовбивці скінчилися.

— Голлі розібралася? — Юн глянув на неї. — Як?

— Пізніше поговоримо, — відказала вона. — Наразі мене більше непокоїш ти сам. Ти непритомнів? Голова паморочиться?

— Трохи замакітрилось, поки сюди добирався. Наче цілу вічність ішов, кілька разів довелося зупинитись, щоб перепочити. Сподівався, що зустріну вас, коли ви будете виходити. А радше молився про це. Аж потім помітив цей пікап. Певно, він стрільцю належить. Джон П. Госкінз, якщо вірити водійським правам. Це