Стефані Маєр - Затемнення

— Едварде, я знаю, без кого я жити не можу.

— Але…

Я похитала головою.

— Ти не розумієш. Можливо, ти і зміг би бути достатньо сильним, або достатньо мужнім, щоб жити без мене, якщо так буде потрібно. А я ніколи не зможу піти на таку жертву. Мені потрібно бути з тобою. Лише так я зможу жити.

Він і досі сумнівався. Я не повинна була дозволяти йому залишатись поряд зі мною цієї ночі. Але він був так мені потрібен…

— Передай мені, будь ласка, оту книжку, — попросила я, показуючи на полицю за його спиною.

Він здивовано нахмурив брови, але дав мені книжку доволі швидко.

— Знову? — спитав він.

— Просто хочу знайти один уривок… і прочитати, як саме вона висловилась… — я погортала книжку і швидко знайшла потрібну сторінку. Куточок на цій сторінці часто загинався і був схожий на собаче вухо, тому що саме на цій сторінці я часто-густо зупинялась.

— Кеті — чудовисько, але дещо вона сказала правильно, — пробурмотіла я і тихо прочитала, в основному для себе: «Якщо все навколо зникне, а він залишиться, — моє існування триватиме й далі, та якщо усе залишиться, а його не буде, — всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більше не вважатиму себе його часткою»[25]. Я кивнула, знову сама собі. — Тепер я точно знаю, що вона має на увазі. І я точно знаю, без кого мій всесвіт стане чужим.

Едвард узяв книгу в мене з рук і кинув її через кімнату, з легким стуком вона приземлилась на мій письмовий стіл.

Він оповив руками мою талію.

На його бездоганному обличчі з’явилась легка усмішка, незважаючи на те, що чоло і досі вкривали стурбовані зморшки.

— Гіткліфу також є що сказати, — зауважив він.

Щоб зацитувати героя, книжка Едвардові була не потрібна.

Він притиснув мене міцніше і прошепотів на вухо:

— «Не можу жити без мого життя, без моєї душі!»

— Так, — тихо озвалась я. — Саме про це я і веду мову.

— Белло, я не хочу бачити тебе такою нещасною. Може…

— Ні, Едварде. Я накоїла багато дурниць, і тепер мені доведеться з цим жити. Але я знаю, чого хочу, і що мені потрібно… і що я збираюсь робити.

— І що ж ми збираємось робити?

Я посміхнулась на його маленьку поправку, а потім зітхнула.

— Ми збираємось зустрітись з Алісою.

Аліса вже стояла на нижній сходинці ґанку, занадто нетерпляча, щоб дочекатися нас усередині. Здавалось, ще трохи — і вона затанцює, схвильована тими новинами, які, як, власне, вона і передбачала, я приїхала їй повідомити.

— Белло, дякую! — проспівала вона, коли ми вилізли з пікапа.

— Алісо, спокійно, — попередила я її, піднімаючи руку, щоб трохи стишити її запал. — Я маю декілька обмежувальних вимог.

— Я знаю, знаю, знаю. Я лише наполягаю, щоб дата була призначена не пізніше, ніж на тринадцяте серпня, а в тебе є право викреслювати зі списку запрошених кого завгодно, і якщо я з чимось переборщу, можеш не розмовляти зі мною до кінця життя.

— Гаразд, домовились. Дуже добре, що ти вже знаєш правила.

— Белло, не хвилюйся, все буде бездоганно. Хочеш побачити свою весільну сукню?

Мені знадобилося зробити кілька глибоких вдихів. «Все що завгодно, аби вона була щаслива», — промовила я сама до себе.

— Чому б і ні?

Аліса самовдоволено всміхнулась.

— Гм, Алісо, — промовила я, силкуючись, щоб мій голос звучав цілком буденно, — коли це ти встигла дістати для мене сукню?

Мабуть, мені не варто було цього казати. Едвард стиснув мою руку.

Аліса вже зайшла в дім і прямувала до сходів.

— Такі справи, Белло, забирають купу часу, — почала вона пояснювати. Відповідала вона якось… ухильно. — Я маю на увазі, що я, звісно, не була впевнена, що все вийде саме так, але деяка вірогідність все ж існувала…

— Коли? — спитала я знову.

— Розумієш, у Перейн Брюєра потрібно записуватись у чергу, — відповіла вона, захищаючись. — Шедеври з тканини не виникають за одну ніч. Якби я не подбала про це заздалегідь, тобі б довелося вдягнути якусь гидоту!

Схоже, що конкретної відповіді я не отримаю.

— У Пер… кого?

— Він не дуже відомий дизайнер, Белло, тож не треба галасувати. Він пообіцяв допомогти, тим паче він саме спеціалізується на тому, що нам потрібно.

— А я і не збиралась галасувати.

— Справді? — вона підозріло подивилась на моє спокійне обличчя.

Коли ми увійшли, вона обернулась до Едварда і промовила:

— Ти — геть.

— Чому? — поцікавилась я.

— Белло, — простогнала Аліса. — Ти ж знаєш правила. Нареченому не дозволено бачити сукню до дня весілля.

Я ще раз глибоко вдихнула.

— Для мене це не має жодного значення. І ти ж сама чудово знаєш, що він її вже бачив — у тебе в голові. Але якщо ти хочеш, щоб усе було за правилами…

Вона виштовхала Едварда за двері. Але він на Алісу навіть не глянув, його очі були сфокусовані на мені, в них була тривога, він боявся залишати мене саму.

Я кивнула, сподіваючись, що вираз мого обличчя достатньо спокійний, аби переконати його в тому, що з Алісою я не пропаду.

Аліса зачинила двері просто перед його носом.

— Ось і добре! — пробурмотіла вона. — Ходімо.

Вона схопила мене за зап’ясток і потягла до гардеробної, що була більшою за всю мою кімнату. Вона провела мене в дальній куток, де окремо від решти одягу висів довгий білий чохол.

Вона розстібнула блискавку одним швидким рухом, а потім обережно зняла чохол із вішака. Потім зробила крок назад, підтримуючи сукню ззаду, зовсім як продавець у дорогій крамниці.

— Ну як? — спитала вона, затамовуючи подих.

Я довго оцінювально дивилась на сукню, трохи граючи на нервах Аліси. На її обличчі з’явилось занепокоєння.

— Ах! — промовила я, посміхаючись і дозволяючи їй розслабитись. — Бачу, бачу.

— Ну, що ти думаєш? — вимагала вона відповіді.

А в мене перед очима постало видіння Енн із Зелених Дахів.

— Звісно ж, вона чудова. Без питань. Ти просто геній.

Вона вишкірилась.

— Я знаю.

— Фасон тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року? — припустила я.

— Щось схоже на те, — стверджувально кивнула вона. — Дещо зроблено за моїми ескізами, наприклад, шлейф та вуаль… — пояснювала Аліса, торкаючись білого атлáсу. — Мереживо вінтажне. Тобі подобається?

— Сукня дуже гарна. Йому сподобається.

— Але вона повинна подобатись тобі, хіба не так? — наполягала вона.

— Мені також вона подобається, Алісо. Це саме те, що мені потрібно. Я впевнена, що ти організуєш чудове весілля… якщо триматимеш себе в руках.

Вона засяяла.

— А можна побачити твою сукню? — спитала я.

Вона заморгала, а задоволений