Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Убивайте. Воля ваша, — виважено сказав Том.

— Так… Я вирішив… Убити… Тебе, — продовжував говорити Легрі, роблячи паузу перед кожним словом цієї страшної погрози, — і я зроблю це, якщо ти в усьому не зізнаєшся. Кажи, де вони?

Том мовчав.

— Чуєш?! — несамовито заревів розлючений Легрі, тупнувши ногою. — Зізнавайся!

— Я вам нічого не можу сказати, господарю, — повільно і чітко вимовив Том.

— Чорнопикий святенник! Як ти смієш їх покривати?!

Том мовчав.

— Говори негайно! — гаркнув Легрі й ударив Тома кулаком у вилицю. — Я знаю, тобі відомо, де вони!

— Знаю, господарю, але сказати вам не можу! Убийте мене, я готовий до смерті.

Легрі був на межі зриву. Він схопив Тома за лікоть, протягнув його через увесь коридор у вітальню і прошипів йому просто на вухо:

— Ти гадаєш, Томе, що і цього разу тобі все зійде з рук? Помиляєшся! Тепер я не подивлюся на втрати! Ти з самого початку пішов проти мене. Досить! Тепер питання стоїть для тебе так: смерть або покора. Всю кров з тебе спущу, крапля за краплею, а свого доб’юся!

Том підняв очі на господаря і відповів йому:

— Господарю, якби ви потрапили в біду, якби ви захворіли, я не пошкодував би свого життя для спасіння вашої безцінної душі. Я не пожалів би для вас своєї крові, як Христос не пожалів своєї і для мене, і для усіх нас. Але вам краще такого гріха на душу не брати. Це ваша загибель! Що б ви зараз зі мною не зробили, мої муки колись та й скінчаться, а ваші триватимуть вічно, якщо ви не покаєтеся.

Легрі завмер. Ці слова його вжахнули. Вони були як божественна музика між ударами грому. Страшну тишу порушувало лише цокання старого годинника, стрілки якого відлічували останні секунди, коли це погрузле у гріху серце ще могло врятуватися. Щось сколихнулося в цій ницій душі, але й цього разу зло стало над нею — і Легрі одним ударом збив Тома з ніг.

Люди воліють не чути і не бачити, як одна людина чинить самовільну розправу над іншою. Ми не хочемо знати про муки наших ближніх-одновірців. Нам огидно, це обурює нас і має спонукати до дій, до захисту нещасних. Але нам простіше не знати… До того ж у наші часи в Америці це все законно. Влада все знає і сама дала на це зелене світло. Церква також знає і… Мовчить!

А колись був той, чиї муки, приниження і ганьба стали символом доблесті, честі та безсмертя. І досі там, де витає його дух, побої, пролита кров і приниження лише додають слави вірному християнину, який відстоює честь своєї віри. І тієї ночі Том терпів муки не сам! Із ним, побитим, скривавленим, знесиленим у жалюгідній, смердючій халабуді був Син Божий. І ще над ним стояв мучитель. Він чекав, поки Том помре від ударів батога. Але цей негр мужньо повторював про себе: «Інших рятував, а себе самого не можеш?» — а на наскоки тирана незмінно цитував Біблію.

— Здається, вже не дихає, господарю, — сказав Сембо, вражений терпінням Тома.

— Бий його, бий! — біснувався Легрі. — Всю кров з нього спущу, поки не зізнається!

Том відкрив очі, подивився на нього і прошепотів:

— Мені вас шкода! Ви все одно не зможете нічого зі мною зробити. Нехай простяться вам гріхи ваші!

І Том знепритомнів.

— Аж тепер, здається, здох! — Легрі нахилився до нього. — Таки так… От і добре. Тепер бодай стулив писка навіки.

Легрі, Легрі! Та чи замовкне колись той голос, який виривається з твоєї пропащої душі? Вона палає вогнем, який ніхто і ніколи не зможе загасити!

А Том досі жив, ще й воскрешаючи душі, які, здавалося, вже померли. Його непохитна мужність, його останні слова наповнили страхом і співчуттям серця Сембо та Квімбо, які помітили, що Том ще дихає. Тільки-но Легрі вийшов, вони, перезирнувшись, зняли бідного страдника з лавки і зробили усе можливе, щоб повернути його до життя. Вони, наївні, думали, що рятують його, а було все навпаки — вони лише подовжили його муки. Але, як ми дізнаємося трохи пізніше, в продовженні його життя був сенс.

Вони обмили йому рани, поклали на підстилку з бавовни. Том отямився.

— Господи, що ж ми накоїли! Який страшний гріх! — сказав Сембо. — Хто ж буде відповідати за це на тім світі?

— Господарю й відповідати, ми лише його волю чинили…

Квімбо побіг у будинок, випросив у господаря коньяку як винагороду за старання, а сам приніс склянку Томові й змусив його випити аж до дна.

— Томе! — сказав Квімбо. — Ми тебе вбили!

— Я вас пробачив, — майже беззвучно щиро відповів Том.

Але вони дуже хотіли почути його прощення і зрозуміли, що він прошепотів.

— То хто ж він такий, той твій Ісус? — дивувався Сембо. — Він був із тобою усю цю ніч. Сам ти б не витерпів цього всього. Хто він?

Ці слова повернули Томову душу, яка вже була на шляху до неба, на землю. Він, як міг, розказав нещасним про життя і смерть Божого сина, про його жертву і велику любов. Слухаючи цю розповідь, Сембо та Квімбо плакали.

— Чому ж раніше ми про це нічого не знали? — схлипуючи, промовив Сембо. — Я вірю тобі, Томе! Я вірю в тебе, Господи! Змилуйся над нами, грішними!

— Слава Богу! Я віддав би все, щоб врятувати вас! Але в мене нічого вже немає, навіть життя, — промовив Том. — Господи! Подбай про ці душі!

Його передсмертне бажання було виконане.

Розділ XLI

Молодий Шелбі

Минуло два дні. Том терпів страшенні муки, але не вмирав. Та залишмо його на деякий час і дізнаємося про гостя, який навідався до Саймона Легрі.

Отже, по ясеневій алеї, яка вела до будинку Легрі, пролунало цокання кінських копит і гуркіт від коліс воза. Слуги вибігли зустрічати гостей. У возі сидів молодий джентльмен. Він зупинився біля ґанку, кинув поводи, зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря плантації. Як не дивно, це був юний Джордж Шелбі. «Як же він тут опинився?» — поцікавитеся ви. Щоб пояснити це, потрібно повернутися назад і навідатися до маєтку Шелбі в Кентуккі й дізнатися, як там справи.

Трапилося так, що лист міс Афелії до містера Шелбі через чиюсь халатність пролежав місяці зо два на якомусь поштовому пункті. Але він таки дійшов за адресою, щоправда, тоді, коли