Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кассі та Емілі спокійно переночували на горищі. Зранку Легрі зібрав сусідів-плантаторів на своєму подвір’ї. Вже всі зібралися і були готові до погоні: вершники гарцювали на конях, собаки, свої і чужі, виривалися від негрів і загрозливо гарчали.
Верхи мали їхати два наглядачі з сусідніх плантацій і приятелі Легрі — колеги по чарці. Компанія зібралася відповідна до ситуації — між ними можна було влаштовувати змагання із жорстокості та підступності. Господар ходив поміж друзів і власноручно пригощав усіх горілкою, не обділяючи навіть невільників. Рабовласники так заохочували негрів ловити своїх побратимів, які надумалися утікати.
Кассі та Емілі підглядали за зборами своїх переслідувачів через щілини між дошками. Вітер доносив до них обривки фраз.
— Дивися! Оці всі телепні зібралися нас ловити! — сказала Кассі.
Дівчина від страху відсахнулася вглиб горища, а Кассі продовжувала спостерігати за тим, що відбувалося на подвір’ї. Сумна усмішка торкнулася губ рабині-наложниці, коли вона почула, як вони розподіляються на групи, вихваляються нюхом собак і повчають негрів, що робити з утікачками, якщо пощастить їх упіймати. Кассі довго слухала все мовчки, але потім не витримала і вигукнула схвильовано:
— Не можу більше це слухати! Господи милосердний, а ти, ти це чуєш? Ми усі грішні, але чинити так, як вони… Це жахливо! Ну чим ми гірші за них? Хто їм дав право так із нами…
Кассі затулила обличчя руками і так просиділа, погойдуючись, декілька хвилин. А потім вона підняла очі на свою молоду подругу і сказала дуже серйозним тоном:
— Якби не ти, Емілі, я просто зараз вибігла б до них і здалася. Я благословила би того, хто пристрелив би мене! Ну навіщо мені життя? Хіба навіть вдала втеча поверне мені моїх дітей? Чи, може, підірве устої рабства? Навіщо мені та свобода?!
Емілі в душі ще була дитиною, адже до недавнього часу вона не знала горя і біди, преспокійно живучи у доброї господині коло маминої спідниці. Вона боялася Кассі, коли та впадала в меланхолійний або роздратований стан. Побачивши, що старша подруга піддалася зневірі, дівчина затремтіла зі страху. Вона не знала, як розрадити Кассі, але вирішила дуже делікатно спробувати. Вона лагідно торкнулася її руки і сказала:
— Не впадай у відчай, Кассі…
— Не треба, Еммі, — відсторонилася від неї жінка. — Я заприсягнулася самій собі більше нікого не любити… А ти розжалоблюєш моє серце.
— Бідолашна, бідолашна Кассі! — прошепотіла Емілі. — Не думай про погане. Господь допоможе нам вибороти свободу, а тоді… Тоді ти ще, може, відшукаєш свою доньку. А якщо ні… Можна, я буду твоєю донькою? Мені, мабуть, вже не доведеться зустрітися зі своєю нещасною матір’ю… Кассі, ти як знаєш, а я тебе дуже люблю!
Ця щирість і наївність відчинила замок, який замикав серце збідованої жінки. Кассі присіла поближче до Емілі, обняла її і почала погладжувати шовк її волосся.
— Еммі! Еммі! — примовляла вона. — Якби ти тільки знала, як моє серце хоче любити. Але довкола довгі роки не було жодної милої йому душі. Воно в’януло від надлишку материнської любові! — Жінка вдарила себе у груди рукою: — У грудях порожньо! Тут усе завмерло! Я навіть молитися не можу. І не зможу, доки не побачу, що мої діти живі й здорові. Якби не надія на зустріч із ними, я так і доживала б віку тут, із цим нелюдом… Може, Бог побачить, як сильно я цього хочу, і поверне мені їх?
— Довірся йому, — підбадьорювала Емілі свою старшу подругу. — Він усе може.
— Чому ж він відвернувся від нас?
— Не кажи так, Кассі! Він добрий. Я ніколи не зневірюся! — палко переконувала її дівчина.
Облава тривала аж до вечора. Переслідувачі дуже старалися, але повернулися ні з чим. Кассі з переможною усмішкою дивилася, як злий і розчарований Легрі злазив з коня біля ґанку.
— Гей, Квімбо! — крикнув Легрі, витягуючись на дивані у вітальні. — Веди до мене мерщій Тома! Це він у всьому винен! А якщо ні, то точно знає, що тут і до чого. Я його зажену в могилу, а правду таки дізнаюся!
Два наглядачі — Сембо і Квімбо — взаємно ненавиділи один одного. Але їх об’єднувала ще одна ненависть — до Тома, бо Легрі хотів поставити його над ними старшим наглядачем на час своїх поїздок. Цього було достатньо, аби вони зрозуміли, що він — їхній конкурент. А той факт, що Легрі незлюбив Тома, ще більше розпалив їхню злість: це давало їм змогу знущатися над ним і не боятися гніву господаря. Отже, Квімбо з великою радістю помчав виконувати господарів наказ — йому дуже кортіло побачити, як Легрі «вибиватиме» правду із цього ненависного йому негра.
Коли Квімбо прийшов і наказав негайно іти до господаря, Том здогадався, навіщо його кличуть. Він знав і про план втечі, і про те, де переховуються жінки, Кассі радилася із ним, як безпечніше все організувати. Він також знав, що у цій справі Легрі буде немилосердним до краю. Та він радше помре, ніж видасть беззахисних жінок. Том був готовий. Він підвів очі до неба і подумки попросив: «В Твої руки я віддаю свій дух, Господи!» — і покірно пішов за Квімбо.
— Аж цього разу стережися! — наганяв страху дебелий негр. — Господар лихий на тебе — тепер не викрутишся, дізнаєшся, по чім ківш лиха! Навіки запам’ятаєш! А що жодної втечі більше не зможеш організувати — то це факт.
Ці злісні залякування на Тома враження не справили. Він слухав якийсь інший голос, лагідний і спокійний, який говорив йому: «Не бійся тих, хто вбиває твоє тіло — душа твоя непідвладна їм». На цей голос його душа відгукнулася. Том був спокійний, наснажений силою духу. Він ішов і дивився вперед. Він бачив дерева, кущі, халабуди і поля — німі свідки принижень і мук, які йому довелося пережити. Та він знав: останній прихисток прийме його вже дуже скоро — і душа його тремтіла від радісного усвідомлення свого земного кінця.
Легрі не зміг дочекатися своєї жертви у вітальні й вийшов назустріч.
— Тепер твій час настав, голубе! — крізь стиснуті зуби прошипів він, грубо хапаючи Тома за передпліччя й трусячи щосили. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.