Юліан Семенов - Експансія-I

Роумен знову скосив очі на Штірліца, задоволено кивнув:

— Я теж про це подумав. А ще я подумав про те, що жінка, яка живе в мене, з'явилася незадовго перед початком справи Ейслера. І через сім місяців після того, як я написав Спарку про те, як люблю Ганса Ейслера і його друга Бертольда Брехта і який я вдячний їм за те, що вони допомагали мені перед тим, як мене закинули в нацистський тил.

— Ганц логіш[53], — посміхнувся Штірліц. — Цією чудовою фразою в рейху коментували розстріли тих, хто посмів не любити Гітлера… Чи довго ви маєте намір продовжувати вашу особисту справу?

— Доти, поки не закінчу.

— Хочете сказати, що ситуація безвихідна?

— Ну то що ж тоді?

— Тоді треба шукати іншу силу в системі ваших американських сил, якій буде вигідна ваша інформація. Вона має допомогти в користолюбних цілях… Я не знаю — боротьба за президентство, сутичка конкурентів, самі думайте, ви там живете, не я.

— Послухайте, скажіть мені, коли ви стали таким?

— Я був завжди таким.

— Ні, я маю на увазі інше… Ви говорите як людина, що була в опозиції до Гітлера…

— А якщо я був в опозиції до Гітлера?

— Тут, — Роумен поплескав себе по спідній кишені піджака, — в мене є такі документи, за які ви віддали б півжиття. Тому я запитую ще раз: чому вас не повісили?

— Пощастило.

— Хто це може підтвердити?

«Це може підтвердити пастор Шлаг, — подумав Штірліц, — якщо тільки він живий. Але, підтвердивши це, він неминуче скаже, що я працював на росіян…»

РІКТЕР-ІІ

(1946)

Перші тижні після зустрічі на вулиці з полковником Гутієресом (відрекомендувався порученцем Хуана Перона) були сповнені томливого чекання.

Вкотре вже Ріктер згадував розмову з Гутієресом, намагався відновити в пам'яті цілі речення, шукав у них якийсь особливий потаємний смисл, деякі слова перевіряв зі словником — чи правильно зрозумів полковника; як справжній німець, він вивчив граматику, знав усі правила, але часом був зовсім не готовий до того, коли співрозмовник вдавався до жаргону простонароддя, з'їдав закінчення чи вимовляв фразу з типовою іспанською швидкістю, немов випускав чергу з кулемета.

Йому здавалося, що розмова відбулася досить відверта; Гутієрес слухав його з зацікавленням; запитання ставив цілком конкретні, виявивши достатню компетентність у проблемах взаємозв'язків науки з мінералогією й промисловістю. Не було й того, чого Ріктер найбільше боявся: якби Гутієрес з самого початку спитав його холодним начальницьким голосом про минуле, зажадав написати пояснення, де і як він дістав посвідку на проживання, чи готовий стати перед судом, він, хоч і готував себе до стійкого протистояння, зламався б і даром віддав усі документи по атомному проекту, незважаючи на те, що він їх застрахував і сховав у надійному місці. Жах нацизму полягав також і в тому, що людина була цілком безсила перед державою, розчавлена нею, позбавлена індивідуальності і будь-яких прав на захист. Професія юриста, якщо він не служив режимові як слідчий, експерт, суддя чи прокурор, була абсолютною фікцією; адвокати відмовлялися брати на себе захист у політичних процесах, добре розуміючи, що чим доказовіше вони виступлять на суді, тим швидше самі опиняться на лаві підсудних як «вороги нації»; вказівка будь-якого чиновника НСДАП була для них істиною в останній інстанції. За тринадцять років гітлерівського панування німці звикли до думки, що треба жити тихо, як миші; потрапивши в маховик нацистської системи, ти приречений на загибель, а вже протиборствувати високому начальству взагалі безнадійно, бо, по-перше, до нього не допустять, а по-друге, якщо станеться чудо і ти станеш перед ясними очима великого фюрера німецької нації, язика проковтнеш від жаху, жодного слова наперекір не зможеш вимовити від спопеляюче-захопленого жаху і замість слів критики почнеш проголошувати гасла на честь самого режиму, який щойно був ненависний тобі і який розтоптав тебе й принизив.

Один з Ріктерів, він навіть до пуття не міг зрозуміти котрий, перший, другий чи третій, весь час нашіптував: «На що заміряєшся?! Знай своє місце! Продай ти ці кляті папери за двадцять п'ять тисяч, відкрий хорошу німецьку пивницю, клієнтури повно, одружись, народи дітей, помирати не страшно, а під старість мріятимеш про майбутнє, часу вистачить!» Воістину ніде не існувало такої безлічі мрійників, як в умовах інквізиції та державного тоталітаризму; права на вчинок не було, думку лімітовано, свободи слова нема — мрій собі, вигадуй світи, будь гладіатором, стань новим Христом, але мовчки, про себе.

Однак, коли Гутієрес стримано, але цілком доброзичливо з ним привітався, подякував за лист, сказав, що цей лист його зацікавив, атомний проект — штука серйозна, од серця відлягло, хоча язик ще й досі був шершавий, ніяк не міг проковтнути клубок, що застряв у горлі, та й голос переривався.

Гутієрес уже не вперше зустрічався з німцями, що зверталися до Перона з пропозиціями, іноді зовсім фантастичними. Спочатку, ще в сорок п'ятому, коли почали прибувати перші партії вигнанців, Гутієрес радився з приводу того чи іншого листа з Людвігом Фрьойде, який давно був посередником між Берліном та Пероном у фінансових операціях. Але невдовзі він переконався, що робити цього не треба, бо Фрьойде, що прибув сюди на початку тридцятих років за вказівкою Гітлера, хотів, щоб Перон вислухував пропозиції тільки від нього, «комісара рейху на півдні Американського континенту». Про професора Вампенроде, здібного енергобудівника, який утік з рейху, бо мав звання СС штандартенфюрера й доктора, керував роботами, що виконували російські полонені, Фрьойде сказав: «Він — божевільний, бійтеся психів, усі його проекти — виплід хворої фантазії, його треба лікувати, а не використовувати в ділі»; про інженера Клівере, котрий запропонував свої послуги в дорожньому будівництві, додавши до листа документи про те, що саме він очолював усі роботи по автомагістралі Берлін — Франкфурт-на-Одері, Фрьойде відгукнувся як про шахрая; і тому й другому відмовили не те що в допомозі, а навіть не дали змоги зустрітися з чиновниками адміністрації, що відали такими ж проблемами в аргентінських міністерствах. Та коли Вампенроде підхопила бразільська фірма, а Клівер підписав контракт з чілійською автобудівною конторою, Гутієрес більше не звертався за консультацією до Фрьойде; кореспонденцію, яку одержував секретаріат Перона, доручив читати двом своїм секретарям, вони ж запитували інформацію на авторів найцікавіших листів через Мадрід, де на зв'язку з групами німців працював Хосе, молодший брат полковника, — під дахом журналіста, спеціального кореспондента газети «Кларін», і через Лісабон, де колишній дипломат рейху Ауенроде напередодні капітуляції продав людям Гутієреса всю свою сітку