Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

Увесь час, поки я допомагав їй шнурувати сукню, Агата майже не дихала. Її вуха палали, я чув, як стукотить її серце, поки вона не рухалася, приймаючи мою допомогу.

Нарешті, зав’язавши останній вузлик, я невагомо провів кінчиками пальців по її шкірі, й відступив. А тоді зрозумів, що і сам до цього майже не дихав.

— Ти… Неймовірна, — хрипко вимовив я.

Агата озирнулася. Її щоки вкрилися легеньким рум’янцем.

— Дякую.

Я мав би сказати, що в обідній залі на нас чекатиме моя мати. Що вона не може дочекатися, щоб нарешті познайомитися з нею. Й що вона, можливо, буде трішечки нав’язливою у власній цікавості. Та просто не встиг цього зробити.

Варто було мені розтулити губи, як двері в кімнату відчинилися, і в них ураганом влетіла моя матінка власною персоною.

— Ранмаре, ти замориш бідну дівчинку голодом! — хитаючи головою, мовила вона, поки Агата здивовано кліпала, переводячи погляд з мене на неї.

— Насправді, ми саме збиралися йти, — мовив я, а тоді підбадьорливо посміхнувся розгубленій дівчині, — Вибач, моя мати зовсім не вміє чекати.

У відповідь матінка насупилася та легенько стукнула мене складеним віялом.

— Що ти таке кажеш, синку?

А тоді  повернулася до Агати, й ласкаво посміхнулася їй. Так, що плечі дівчини нарешті розслабилися. Принаймні до того часу, як вона не почула:

— Я просто турбуюся за здоров’я моєї невістки, як будь-яка порядна мати!