Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 16.4

Агата виглядала розгубленою, проте це і не дивно. Якби я прокинувся в незнайомій кімнаті, в незнайомому місці, я почувався б так само.

Десь з хвилину вона роздивлялася навколо, а тоді зупинила свій погляд на мені, і ледь чутно спитала:

— Ранмаре?..

Я забув як дихати. Тільки дивився як вона намагається сісти в ліжку, докладаючи зусиль.

А тоді зірвався з місця і згріб її в обійми, притискаючи до себе.

На мить вона завмерла, а тоді обійняла мене у відповідь. Її тремтячий подих лоскотав мені шию. Я відчував, як б’ється її серце від суміші хвилювання та полегшення. А ще радості.

— Пробач, — видихнув я, — Я мав прийти раніше. Мав встигнути…

Я хотів сказати стільки всього, та не встиг. Бо Агата раптом потягнулася до мене й поцілувала.

Це був палкий, жадібний поцілунок. Поцілунок, якого могло ніколи не відбутися. І усвідомлення цього лише розпалювало його. Розпалювало нас.

Усі слова раптом стали зайвими. Будь-які звуки навколишнього світу зникли, залишивши по собі саму тишу.

Здавалося, більше нікого і нічого не існує. Тільки ми. Наші тіла та душі, що намагалися злитися в одне ціле.

Минула принаймні година, перш ніж ми, притулившись лбами, й важко дихаючи, відірвалися одне від одного.

— Мені так багато треба тобі розповісти… — рвучко видихнула вона, — Тіашель…

— Я все знаю, — тихо відповів я, — Я знаю що вона зробила. Тіашель усе розповіла. Вона зараз під вартою, чекає суду. А ти… крига, тобі треба поїсти, і, певно, щоб тебе оглянув цілитель…

На останньому слові Агата подивилася на мене так, що я відразу зрозумів: до цілителів в неї довіри немає. І, напевно, найближчим часом не буде. Що й не дивно.

Після того, що сталося з Тіашель, я теж не полишав Агату з цілителями сам на сам. Й, мушу визнати, більшість з них через це неабияк казилися. Та мені було однаково що вони там собі думають. Я й без того на диво добре тримав себе в руках, враховуючи обставини.

— Не треба цілителів, принаймні зараз, гаразд? Але від їжі я б не відмовилася. І від душу. Я ж кілька днів без свідомості пролежала… Тільки одяг…

Агата виразно оглянула кімнату, в котрій, певна річ, не могло бути її речей.

— Одяг буде, не хвилюйся, — запевнив я.

Попри власне небажання відходити від неї бодай на крок, я не став нав’язувати їй свою компанію в ванній кімнаті. Тільки супроводив до дверей та приніс чисті рушники, запевнившись, що вона дійсно впевнено стоїть на ногах, і не нашкодить собі, якщо я її ненадовго залишу.

А тоді пішов віддати розпорядження щодо одягу та вечері. І, звісно, повідомити матері гарні новини.

Остання знайшлася на кухні, саме віддавала розпорядження щодо вечері та хатніх справ.

Зазвичай для цього винаймали спеціальну людину, та матері подобалося вести господарство. За роки шлюбу батько ніколи її в цьому не обмежував, як і в будь-чому ще. Тож і я не бачив в цьому сенсу. Тим паче, що вона з цим чудово вправлялася.

— Любий? — помітивши мене, вона не змогла вчасно приховати свого здивування. І я не міг її засуджувати. Врешті, за звичайних умов я просидів би поруч із Агатою мінімум до ранку.

— Вона прокинулась.

Ці два слова вийшли з мене разом з повітрям. Підтвердження, що усе це не сон.

Очі матері розширилися, а тоді вона прикрила рота долонею та кинулася до мене.

— Нарешті! Нарешті! — повторювала вона, не приховуючи сльози радості, — Мені вже несила було дивитися, як розривається твоє серце!

А тоді, ніби згадавши, що ми й досі в оточенні слуг, вирівнялася, поправила сукню, і, ніби нічого не сталося, наказала служницям підготувати для Агати чистий та теплий одяг, а також поквапитися з вечерею, й прослідкувати, щоб серед страв було щось легке, що можна дати хворому. На випадок, якщо м’ясо та інші страви виявляться для Агати заважкими.

Я не був впевнений як вона сприйме знайомство з моєю матір’ю, та знав, що його не уникнути. Мати надто довго чекала, аби побачити поряд зі мною бодай одну дівчину, і тепер, коли це нарешті сталося, не відпустить нас так легко.

Дочекавшись, поки служниця принесе Агаті одяг на зміну, й занесе його всередину, я постукав у двері.

— Це я.

— Заходь, я вже майже…

Я відрив двері та застиг на порозі. Агата саме вбиралася у сукню, яку їй принесла служниця, проте ніяк не могла впоратися з зав’язками на спині.

Вочевидь, для цього була потрібна ще одна пара рук, проте вона не дозволила служниці залишитися і допомогти їй з одягом.

Нарешті, після кількох невдалих спроб, дівчина важко зітхнула і сором’язливо посміхнулася.

— Мене попереджали, що я не зможу одягнути її самостійно, та я не звикла до того, щоб хтось це робив за мене, тож… 

Втягнувши носом повітря, я наблизився до неї та зайшов їй за спину. Мої пальці ковзнули по її волоссю, прибираючи його зі шкіри, так, щоб воно не заплуталося у зав’язках, а тоді потягнулися до стрічок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍