Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 16.3

Ранмар де-Арк

— Друже, тобі варто поїсти. Чи бодай поспати. Ще трохи, і ти будеш схожий на піднятого з могили упиря.

Вільярд вже не вперше заводив цю розмову. Як на мене, останнім часом він аж занадто мною опікувався, як на того, хто вирішив підкинути мені додаткових обов’язків на додачу до посади головного слідчого.

Я кинув на нього недобрий погляд поверх документів, котрі перечитував вже вдруге, а тоді спитав:

— А тобі не варто зараз бути на якійсь королівській нараді абощо?

Друг знизав плечима, уникаючи відповіді.

Насправді його годі було звинуватити у безвідповідальності. Він тільки здавався легковажним дурнем, та насправді дуже серйозно ставився до власних обов’язків, і я чудово це знав. Втім я терпіти не міг, коли він перетворювався на мою особисту няньку.

— Я знаю, що ти зараз переживаєш через ту свою красуню, тож пропущу це повз вуха і не ображатимусь.

— Краще б образився, — пробурмотів я.

— Цього я теж не чув! — весело проказав Вільярд.

На це я вже не став відповідати.

Минуло вже кілька днів з арешту Тіашель. З того дня Агата не прокидалася.

Усі цілителі, які оглядали її, включно із тим, якого Вільярд притягнув з палацу, тільки розводили руками. За їхніми словами вона цілком здорова. Просто спить і не здатна прокинутися.

І жоден з них не міг сказати коли вона прокинеться. І чи прокинеться взагалі.

Я намагався витягнути з Тіашель інформацію про те, як усе виправити, та вона крижаного поняття не мала як це зробити.

Ця дурепа взагалі не розуміла на що йшла. Порушила закони, дозволила першокурсниці провести небезпечний ритуал, ще й сама взяла в цьому участь. В результаті ледь не знищила ціле крило академії, ледь не вбила Агату, ледь не вбилася сама, й назавжди втратила можливість чаклувати.

Відверто кажучи, я не знав, що відчувати з цього приводу.

Чи я сердився? О, так.

Я був розлючений. Я ненавидів її за те, що вона зробила, і знав, що не зможу пробачити. Хай навіть Агата прокинеться і увесь цей жах залишиться позаду.

Я був впевнений, що знаю її. Що можу їй довіряти.

Крига, та мій батько врятував її і взяв її до нас ще коли ми були підлітками! Вона була мені як сестра! Я навіть припустити не міг, що з усіх в цій триклятій академії саме вона становить загрозу. Що це її я шукав, збираючись заарештувати.

Та водночас я не міг радіти закритій справі.

Ні, вона мала відповісти за те, що накоїла, однак бачити її за гратами… Це було дико. І огидно. Я не хотів її бачити.

Я був розчарований у ній та у собі. Я не міг пробачити нам обом те, що сталося з Агатою. Я не міг припинити думати про Агату.

Як би сильно я не навантажував себе роботою, думками я постійно повертався до неї. А, коли робота закінчувалася, кожну вільну хвилину проводив поруч із нею.

В інший час з нею були або цілителі, що підтримували її стан, або моя мати. Останній я довіряв набагато більше.

Не сказати, що вона була у захваті від того, що, замість нормального знайомства, я приніс дівчину додому непритомною. Та я знав, що мати попіклується про неї.

— Бідолашна… — хитаючи головою, промовляла вона, а тоді додавала, — Нічого, любий, ми обов’язково когось знайдемо. Вона прокинеться.

Я не відповів.

Сидячи в кріслі біля її ліжка, я не зводив очей з блідого обличчя дівчини. Вона не рухалася. Не морщила носа. Не супилася. За всі ці дні я не бачив жодних проявів емоцій чи життя, крім тихого, ледь помітного дихання.

Вона була наче мертва. І це вбивало мене.

— Я вас залишу, — м’яко сказала мати, перш ніж вийти з кімнати, — Піду перевірю як там наша  вечеря.

Залишившись з Агатою наодинці, я легенько торкнувся її руки. Вона була тепла. І все ж…

— Будь ласка, повернись до мене, — хрипко прошепотів я.

Я ніколи нічого в житті так не бажав. Ніколи не благав Богів втрутитися. Та тепер був готовий віддати що завгодно, аби тільки вона знову розплющила очі.

Коли пальці на її руці ледь помітно сіпнулися, я майже не дихав. Я нахилився ближче, не впевнений, що мені не здалося. Врешті, в останні дні я майже не спав.

— Агато?.. — хрипко покликав її я.

Відповіді очікувано не було.

Я не міг стримати розчарованого зітхання.

Напевно Вільярд має рацію. Мені треба відпочити. Ще трохи, і маритиму на ходу…

Та варто мені було знову опуститися у крісло, як пальці дівчини сіпнулися знову, і я схопився на ноги. Цього разу я точно не марив.

Вії дівчини затремтіли, і вона розплющила очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍