Філіп Рот - Американська пастораль

Моє і Кров Мою п’є, той у Мені перебуває». І тоді всі парафіяни виголошують «Господь — Бог мій» і заживають від тіла Христова.

— ЦЬОГО Я НЕ МОЖУ ПРИЙНЯТИ. ВИБАЧТЕ, АЛЕ ЦЕ ВЖЕ ЗАНАДТО, І Я ВІДМОВЛЯЮСЯ.

— Якщо дитина буде хрещена, всім іншим можна до пори не перейматися. Чому б їй самій не вирішити, коли прийде пора?

— НІ, ДОН, Я ВОЛІВ БИ, ЩОБ ДИТИНА ЦЬОГО НЕ ВИРІШУВАЛА. БЕЗПЕРЕЧНО, Я ВОЛІВ БИ САМ ЦЕ ВИРІШИТИ. НЕ ХОЧУ ПОЗБАВЛЯТИ ДИТИНУ МОЖЛИВОСТІ ВИРІШУВАТИ, ЇСТИМЕ ВОНА ХРИСТА ЧИ НЕ ЇСТИМЕ. Я ГОТОВИЙ З ЦІЛКОВИТОЮ ПОВАГОЮ ПОСТАВИТИСЯ ДО БУДЬ-ЯКИХ ВАШИХ ДІЙ, АЛЕ МІЙ ОНУК НЕ ЇСТИМЕ ХРИСТА. ВИБАЧТЕ, АЛЕ ЦЕ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ. ТЕПЕР ПОСЛУХАЙТЕ, НА ЩО Я ГОТОВИЙ ПОГОДИТИСЯ. Я ДАМ ВАМ ПРАВО ОХРЕСТИТИ ЙОГО. І ЦЕ ВСЕ.

— Як це — все?

— ХАЙ ЩЕ БУДЕ РІЗДВО.

— А Великдень?

— ВЕЛИКДЕНЬ. СЕЙМУРЕ, ЇЙ ПОТРІБЕН ВЕЛИКДЕНЬ. ЗНАЄТЕ, ЛЮБА ДОН, ЧИМ БУВ ВЕЛИКДЕНЬ ДЛЯ МЕНЕ? ВЕЛИКДЕНЬ — ЦЕ ДЕНЬ, ЗАВДЯКИ ЯКОМУ МИ ОТРИМУЄМО КУПУ ЗАМОВЛЕНЬ. МАСОВІ ЗАМОВЛЕННЯ НА РУКАВИЧКИ, ЯКІ ПОВИННІ БУТИ В МАГАЗИНАХ І ЧЕКАТИ НА ПОКУПЦІВ, ЯКІ ЗАЯВЛЯТЬСЯ ПО ЦІ ВЕЛИКОДНІ АКСЕСУАРИ. ЗАРАЗ Я РОЗПОВІМ ВАМ ОДНУ ІСТОРІЮ. ЩОРОКУ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ГРУДНЯ, ВДЕНЬ, МИ ПОВНІСТЮ РОЗРАХОВУВАЛИСЬ З УСІМА СПРАВАМИ ТА ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ РОКУ МИНУЛОГО, ВІДПРАВЛЯЛИ ПРАЦІВНИКІВ ДОДОМУ І СІДАЛИ З НАЧАЛЬНИКОМ ЦЕХУ ТА НАЧАЛЬНИЦЕЮ ЦЕХУ РОЗПИТИ ПЛЯШКУ ШАМПАНСЬКОГО. І ЩОЙНО ВСТИГАЛИ ЗРОБИТИ ПЕРШИЙ КОВТОК, ЯК — ЗАВЖДИ! — ЛУНАВ ДЗВІНОК ІЗ МАГАЗИНУ У ВІЛМІНҐТОНІ, ПОТІМ — ІЗ МАГАЗИНУ В ДЕЛАВАРІ. ТЕЛЕФОНУВАЛИ ЗАКУПНИКИ, КОТРІ ХОТІЛИ ЗРОБИТИ ЗАМОВЛЕННЯ НА СОТНЮ ДЮЖИН КОРОТКИХ БІЛИХ ЛАЙКОВИХ РУКАВИЧОК. УПРОДОВЖ ДВАДЦЯТИ З ГАКОМ ЛІТ МИ ЗНАЛИ, ЩО, ПІДІЙМАЮЧИ КЕЛИХ ЗА УДАЧУ В НОВОМУ РОЦІ, МИ НЕОДМІННО ПОЧУЄМО ДЗВІНОК ІЗ ПРОХАННЯМ ПОСТАВИТИ СОТНЮ ДЮЖИН РУКАВИЧОК, І ЙШЛОСЯ ПРО ВЕЛИКОДНІ РУКАВИЧКИ.

— Що ж, у вас була своя традиція.

— ТАК, ЮНА ЛЕДІ, БУЛА. А ЗАРАЗ РОЗКАЗУЙТЕ, ЩО, ВЛАСНЕ, ОЗНАЧАЄ ВЕЛИКДЕНЬ?

— Його воскресіння.

— ЧИЄ?

— Ісуса. Воскресіння Ісуса.

— МІС, ВИ УСКЛАДНЮЄТЕ МОЮ ДОЛЮ. Я Ж ГАДАВ, ЩО ЦЕ ДЕНЬ, КОЛИ ВИ ВЛАШТОВУЄТЕ ВРОЧИСТУ ХОДУ.

— Так, ми влаштовуємо ходу.

— ДОБРЕ, Я НЕ ЗАБИРАТИМУ У ВАС ХОДУ. ЩО ДАЛІ?

— На Великдень у нас їдять шинку.

— ХОЧЕТЕ ЇСТИ НА ВЕЛИКДЕНЬ ШИНКУ — ЇЖТЕ. ЩЕ?

— На Великдень ми ходимо в церкву.

— У ДОБРОТНИХ БІЛИХ РУКАВИЧКАХ, СПОДІВАЮСЯ?

— Так.

— ВИ ХОЧЕТЕ ВІДВІДУВАТИ НА ВЕЛИКДЕНЬ ЦЕРКВУ І БРАТИ З СОБОЮ МОГО ВНУКА.

— Так, ми будемо тими, кого моя мама зве «католики раз на рік».

— СПРАВДІ ТАК? РАЗ НА РІК? (Весело плескає в долоні.) ЩО Ж, ПО РУКАХ. РАЗ НА РІК. УМОВИЛИ.

— Власне, двічі на рік. На Різдво й на Великдень.

— А ЩО ВИ РОБИТИМЕТЕ НА РІЗДВО?

— Поки дитина мала, просто ходити на службу і співати різдвяні хорали. Потрібно залишатися в церкві, поки не проспівають усі хорали. Інакше не зараховується. Різдвяні хорали співають і по радіо, але в церкві спів не починається, поки не вродилося дитя.

— УСЕ ЦЕ МЕНІ НЕ ЦІКАВО. ХОРАЛИ, ХАЙ БИ ЯК ЇХ СПІВАЛИ, МЕНЕ НЕ ОБХОДЯТЬ. СКІЛЬКИ ДНІВ ТРИВАЄ ВСЕ ЦЕ НА РІЗДВО?

— По-перше, Святвечір. Потім нічна меса. Нічна меса — це висока меса…

— НЕ ЗНАЮ, ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ. І ЗНАТИ НЕ ХОЧУ. ДАЮ ВАМ ПЕРЕДДЕНЬ РІЗДВА Й ДЕНЬ РІЗДВА. ДАЮ ВЕЛИКДЕНЬ. АЛЕ НЕ ДАЮ ЦЮ ШТУКУ, ЩО ОЗНАЧАЄ ПОЇДАННЯ ТІЛА.

— А катехизис? Як бути з катехизисом?

— ЦЬОГО Я НЕ МОЖУ ДОЗВОЛИТИ.

— Ви знаєте, що це?

— А МЕНІ Й НЕ ТРЕБА ЗНАТИ. ГАДАЮ, Я БУВ ДОСТАТНЬО ЩЕДРИЙ. СИН ВАМ ПОЯСНИТЬ — А ВІН ДОБРЕ МЕНЕ ЗНАЄ, — ЩО Я ВАМ ПОСТУПИВСЯ БІЛЬШЕ, НІЖ НАПОЛОВИНУ. ТО ЩО Ж ТАКЕ КАТЕХИЗИС?

— Можливість опанувати вчення Ісуса.

— КАТЕГОРИЧНО ПРОТИ. ЗРОЗУМІЛО? ВИ МЕНЕ ЗРОЗУМІЛИ? ВДАРИМО ПО РУКАХ? ЗАФІКСУЄМО ПИСЬМОВО? МОЖУ Я ВІРИТИ ВАМ НА СЛОВО ЧИ ЗАФІКСУЄМО ВСЕ ПИСЬМОВО? ЩО СКАЖЕТЕ, ДОН?

— Мені страшно.

— ВАМ СТРАШНО?

— Так. (Майже в сльозах.) Побоююсь, я не маю сил боротися далі.

— А Я У ЗАХВАТІ ВІД ТОГО, ЯК ВИ БОРЕТЕСЬ.

— Містере Левов, вирішмо все це потім.

— ВІД ТОГО «ПОТІМ» МАЛО КОРИСТІ. АБО ТЕПЕР, АБО НІКОЛИ. НАМ ПОТРІБНО ЩЕ ОБГОВОРИТИ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ДО БАР-МІЦВИ.

— Якщо народиться хлопчик і його готуватимуть до бар-міцви, спочатку він має бути похрещений. А потім сам вирішить.

— ЩО ВИРІШИТЬ?

— Ставши великим, він зможе визначитися з тим, що йому до душі.

— НІЧОГО ВІН НЕ ВИЗНАЧАТИМЕ. ЦЕ ЗРОБИМО ВИ І Я. ТУТ І ЗАРАЗ.

— Але чому не можна почекати й подивитися, що буде?

— МИ НІ НА ЩО НЕ БУДЕМО ДИВИТИСЯ.

— Я (повернувшись до Шведа) більше так не можу розмовляти із твоїм татом. Він дуже тисне. Я програю. Ми не можемо обговорювати це, Сеймуре. Я не хочу бар-міцви.

— ВИ НЕ ХОЧЕТЕ БАР-МІЦВИ?

— З Торою і всім іншим?

— САМЕ ТАК.

— Не хочу.

— СУМНІВАЮСЯ, ЩО МИ ДІЙДЕМО ЗГОДИ.

— Отже, доведеться відмовитися від дітей. Я люблю вашого сина. В нас буде бездітний шлюб.

— І Я НЕ СТАНУ ДІДОМ. ХОЧЕТЕ ПОРІШИТИ НА ЦЬОМУ?

— Ви маєте ще одного сина.

— Е, НІ, ТАК НЕ ПІДЕ. Я НЕ МАЮ ДО ВАС ЖОДНИХ ПРЕТЕНЗІЙ, АЛЕ, МОЖЕ, КРАЩЕ НАМ РОЗІЙТИСЯ?

— А не можна просто зачекати і побачити, як воно все піде, га, містере Левов? Стільки ще років попереду! Чому нам не дозволити хлопчику чи дівчинці вирішити все по-своєму?

— КАТЕГОРИЧНО НЕ ЗГОДЕН. У ЖОДНОМУ РАЗІ НЕ ДОЗВОЛЮ ДИТИНІ САМОСТІЙНО ВИРІШУВАТИ ЩОСЬ ПОДІБНЕ. ХІБА ВОНА, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, У ЗМОЗІ ТАКЕ ВИРІШИТИ? ЩО ВОНА РОЗУМІЄ? МИ — ДОРОСЛІ. ДИТИНА — НЕ ДОРОСЛА. (зводиться і продовжує, стоячи за столом) МІС ДВАЙР, ВИ ГАРНІ, ЯК КАРТИНКА. ВІДДАЮ НАЛЕЖНЕ: ВИ БАГАТО ЧОГО ДОМОГЛИСЯ. НЕ КОЖНА ДІВЧИНА МОЖЕ ПІДНЯТИСЯ ДО ТАКОЇ ПЛАНКИ. ВИ, БЕЗУМОВНО, ГОРДІСТЬ БАТЬКІВ. ДЯКУЮ ВАМ ЗА ВІЗИТ У МІЙ ОФІС. ДЯКУЮ І ДО ПОБАЧЕННЯ.

— Даруйте, але я залишаюся. Не хочу йти і не піду. Я не картинка, містере Левов. Я — людина. Мері Дон Двайр з міста Елізабет, штат Нью-Джерсі. Мені двадцять два роки. Я кохаю вашого сина. І тому прийшла. Я кохаю Сеймура. Кохаю. Прошу вас, продовжмо.

Домовленість була досягнута, молодята побралися, Меррі з’явилася на світ і була потай охрещена, і, поки батько Дон не