Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

— Це правда, — відповів я. — Так і є.

— Щоб?..

— Щоб? — перепитав я. — А Бог його знає.

Я міг би сказати їй більше. Я міг би зізнатися, що вже не сприймаю поважно запитань, що їх так сприймають багато серйозних людей: хибно сформульованих метафізичних чи політичних питань. Чи конче мені було мати визначений або практичний мотив, щоб летіти до Європи з цим прекрасним створінням? Я шукав особливої ніжності, любові та втіхи з тих спонук, що були прийнятні для мене тридцять років тому. Як це було б, аби на шостому десятку я нарешті дістав те, до чого прагнув у двадцять років? Що б я робив, здобувши це? Я не проти відкрити своє серце цій чудовій жінці. Мені здалось, я помітив певні ознаки того, що вона теж виходить із духовної сплячки. Ми могли б обговорити чимало захопливих тем — наприклад, чому сон запечатує людські душі й чому пробудження таке судомне, і чи вона вважає, що душа може переміщатися незалежно від тіла, і чи відчуває вона, що, можливо, не існує такої свідомості, яка б не потребувала біологічної основи. Мені хотілося сказати їй, що я особисто маю певну ідею щодо того, як підійти до питання смерті. Я міркував, а чи не обговорити з нею серйозно завдання, поставлене перед письменником Волтом Вітменом, який був переконаний, що демократія зазнає поразки, якщо її поети не створять видатних віршів про смерть. Я відчував, що Кетлін — це та жінка, з якою я можу говорити. Проте я мав ускладнене становище. Старий зальотник, який втратив голову через вродливу й ласу до грошей дурепу, романтик, який збирався здійснити свої юнацькі мрії, раптом хоче обговорити надчутливу свідомість і видатний вірш про смерть, створений за часів демократії! Годі тобі, Чарлі, не треба робити світ іще дивнішим, ніж він є. І через те, що Кетлін була саме та жінка, з якою міг поговорити, я змовчав. Із поваги. Я подумав, що зачекаю доти, доки розгляну всі ці питання глибше і взнаю більше.

Вона сказала:

— Наступного тижня я буду в «Метрополі» у Белграді. Тримаймо зв’язок. На моє прохання складуть контракт, я підпишу його й надішлю тобі.

— Ні, ні, не завдавай собі клопоту.

— Чому? Бо я вдова і ти не приймеш від мене грошей, що тобі належать? Але я не хочу твоєї частки. Подумай про це з цього боку.

Вона була добра жінка. І все правильно розуміла — я витрачав на Ренату великі гроші й незабаром на мене чекало банкрутство.

* * *

— Люба, навіщо ти поцупила мого черевика?

— Не могла втриматися, — відповіла чудова Рената. — Як ти дошкандибав нагору в одному черевику? І що подумала твоя подруга? Ладна побитись об заклад, це було порушення громадського порядку. Чарлі, гумор — це те, що нас поєднує. Це я знаю напевне.

У наших стосунках гумор превалював над коханням. Моя вдача і спосіб життя забавляли Ренату. До того ж так сильно, що думав, ця потіха може перерости в кохання. Адже я за жодних обставин не збирався обходитися без кохання.

— У Парижі ти теж зняла з мене черевик під столом.

— Так, це було того вечора, коли жахливий чолов’яга сказав, що твоя легіонерська стрічка нічого не варта і прирівняв тебе до сміттярів та свинарів. Це була помста, втіха, насолода, все відразу, — пояснила Рената. — Пам’ятаєш, що я потім сказала? Як на мене дуже дотепно.

— Так, пам’ятаю.

— І що я сказала, Чарлі?

— Ти сказала: «Людина свої шати напоказ виставляє».

— «Людина свої шати напоказ виставляє, а Бог її оголяє», — ретельно нафарбована, темноволоса, зодягнута в кармазиновий дорожній костюм, Рената розсміялася.

— О, Чарлі, відмовся від цієї дурної поїздки в Техас. Ти потрібен мені в Мілані. Мені буде нелегко з Біферно. Твій брат не хоче твоїх відвідин, і ти йому нічого не винен. Ти любиш його, але він нападає на тебе, а ти беззахисний перед напасниками. Ти йдеш до них з болем у серці, а вони дають тобі під зад. Ми ж із тобою знаємо, що він подумає. Він подумає, що ти прилетів у момент його слабкості, щоб намовити залучити тебе до однієї з його прибуткових угод. Дозволь мені запитати, Чарлі. Він частково матиме слушність? Я не хочу пхати носа в твої справи, але підозрюю, тобі зараз може знадобитися сприятлива фінансова нагода. І ще одне: між тобою та його дружиною може виникнути змагання за право бути головним плакальником — як щось трапиться, — а нащо йому, лягаючи під ніж, бачити обох своїх головних плакальників? Коротше кажучи, ти марнуєш свій час. Їдьмо зі мною. Я мрію побратися з тобою в Мілані, під моїм справжнім дівочим прізвищем, Біферно, і щоб мене повів під вінець мій справжній батько.

Я хотів утішити Ренату. Вона заслуговувала отримати те, чого прагла. Ми саме були в аеропорту Кеннеді, і вона, у своєму незрівнянному капелюсі, довгому замшевому пальті, у шарфі від «Гермеса» та елегантних чоботях, надавалася до приватного володіння не більше за Пізанську вежу. Та все ж заявляла про свої особисті права: право на розв’язання проблеми ідентичності, право на батька, право на чоловіка. Як це по-дурному! Яке приниження! Проте незримому спостерігачеві з наступного ієрархічного рівня могло б здатися, що я зі свого боку теж висуваю схожі вимоги, прагнучи раціональності, передбачуваності та інших міщанських цінностей.

— Ходімо, вип’ємо щось у віп-залі. Не хочу пити у гаморі і з замацаних склянок.

— Але я вже не належу до важливих осіб.

— Чарльзе, — сказала вона. — Адже є цей хлопець, Зіттерблум, через якого торік ти втратив двадцять тисяч доларів на нафтових свердловинах, коли він мав забезпечити тобі податкову лазівку. Він сам пропонував тобі минулого року: «Чарлі, звертайся у будь-який час».

— Ти змушуєш мене почуватися рибалкою з казки братів Ґрімм, якого дружина послала на берег моря попросити у чарівної рибки палац.

— Стеж за словами. Я не причепа, — мовила вона. — Ми маємо право випити на прощання з невеличким шиком і щоб нас не штовхав вошивий натовп.

Тож я зателефонував Зіттерблуму, і його секретарка легко владнала питання. Це наштовхнуло мене на роздуми про те, як людина може скористатися зі своїх програшів і поразок, якщо захоче про це помислити. У понурому прощальному настрої я потягував «криваву Мері», думаючи, на який ризик іду заради брата і як мало він це цінуватиме. Та все ж мушу мати впевненість у Ренаті. Цього