Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

дужче притиснулася до Андрія, і чути було, як часто вона задихала під своєю маскою. Андрій і сам сторопів, його накрив якийсь аж забобонний страх на вигляд щурячого потоку, і він тільки ширше розставив ноги, наче боявся, що пацюки потягнуть їх за собою. І лише коли гризуни почали оббігати їх, наче й не помічали, він раптом збагнув: треба за ними! Хоч би куди бігли щури, вони біжать до виходу.

Підхопив Надю на руки, і вмить його прохромив гострий біль у животі та в боці, але вибору він не мав. Зціпивши зуби, тримаючи телефон так, щоб не втратити пацючий потік, Андрій побіг слідом.

Вогонь розливався стелею, й тому видавався якимсь неприродним. Живим. Диявольським. Він метався від проходу до проходу, як сп’янілий од крові хижак. Іноді пробирався під склепіння наповнених метаном прощілин або діставався до газових кишень у коридорах під самою поверхнею, й тоді гуркотіли вибухи, обвалювалася стеля, вистрілювали пелехи вогню, і сам лабіринт здригався так, наче земля намірилася от‑от розколотися й поглинути його.

Там, нагорі, полум’я вже гуло в залах закинутого заводу, вигризаючи все, що можна було спалити, і чорний густий дим потягнувся над селищем. Вистрілювали з-під снігу решітки дощових каналізацій, і на засніжених вулицях, немов вогняні демони, здіймалися жовтогарячі стовпи. Займалися, немов солом’яні, сараї й закинуті хати, роззявляли вогняні пащі викопані в землі погреби.

У своєму кабінеті схопився за телефон мер Павло Борисович Тупогуб. Ясна річ, він не зміг додзвонитися ні начальникові пожежної станції, ні дільничному. Голова завмер коло вікна, спостерігаючи, як над його селищем здіймаються нові й нові стовпи диму. Домашній сир із фруктами так і лишився недоїдений у мисці на його столі.

Мабуть, якби ви бачили Буськів Сад таким, який він був насправді, то не сприйняли б за дивовижу те, що палає селище, яке й так скидається на згарище. Вогонь пожирав халупи, збиті з фанери й обгорілих дощок, і це мало абсолютно природний вигляд. Прах до праху, попіл до попелу. Неприродне було хіба те, чим так полюбляв поласувати Павло Борисович, наївно сприймаючи за сир із фруктами — річковий мул, любовно перемішаний із порожніми панцирами равликів. А втім, чим іще міг ласувати чоловік, лице якого безперервно жерла могильна хробачня…

Щури привели їх до світла. Точніше, до вузького просвітку нагорі кам’яної зали. Андрій підсадив Надю, й вона, скинувши вниз кілька грудочок снігу, опинилася на свободі перша.

Андрій зняв важкий балон, але протиснутися в щілину було непросто. Кожен рух віддавав пекучим болем у животі, і він старався не думати про свою рану і про те, скільки крові вже витекло в черевну порожнину. Нарешті, щосили вперся ногами, щось хруснуло в спині, й він видобувся. Вони вилізли з-під перехнябленої хати, під якою давно вже провалився фундамент.

Сусіднє подвір’я палахкотіло, і жар можна було відчути шкірою обличчя. Дим заважав роздивитися небо, та, схоже, сонце ще не встигло зайти. Андрій присів перед дівчинкою, й вона відразу сплела пальці, сховавши за ними обличчя.

— Знаєш, що… — сказав він. — Тобі не можна тут лишатися. Чуєш? Тут усе згорить… Підеш зі мною, добре?

Вона нічого не відповіла. Тільки швидко плеснула долоньками перед його лицем.

Плесь! Плесь-плесь!

Він усміхнувся.

— Я тебе знаю, — раптом мовила Надя. — Ти плакав. Твоя мама у вирії.

— Усе правильно, — він простягнув їй руку. — Ти підеш зі мною? Нам треба поспішити.

…Коли вони вийшли до мосту, сонце вже торкнулося нижнім краєм до горизонту. Андрій озирнувся на селище. За димом не видно було більшої частини. Він відвернувся, відчуваючи, як груди заливає важка свинцева туга. Найгірше не те, що він тут залишиться. Найгірше, що він усе забуде.

Пішов сніг. Одинокі сніжинки плавно опускалися на землю. Цього разу не було ніякого туману, і якщо дивитися вперед, через міст, на білий, незайманий аркуш протилежного берега, пейзаж міг видатися навіть врочистим. Якщо не озиратися на пекло за спиною, могло виникнути враження, що попереду на тебе чекає щось хороше.

Він узяв Надю на руки і простягнув їй монету.

— Це потрібно покласти до рота, але не ковтати. Зможеш?

— Як смоктульку?

— Як дуже несмачну смоктульку.

Вона кивнула і витягнула губки. Він вклав у них монету, і вона скривилася.

— Це недовго, — сказав він.

Високо в небі, що поволі згасало, кружляли птахи. Цього разу аж троє. Знизу їх було важко впізнати, але Андрієві здалося, наче всі вони різні. Стрімка, як серпокрилець, велика і плавна, як зозуля, і ще якась непримітна вертлява пташина… Птахи кружляли просто над ними, здіймаючись дедалі вище і вище. Так високо, що коли Андрій ступив на міст, їх уже не було видко.

Так, ніби вони полетіли кудись іще вище, ніж небо…

Андрій майже дійшов до середини, Надя простягла долоньку, намагаючись упіймати сніжинки. І він подумав, що варто було повернутися вже навіть заради цього. Найгірше — він не уявляє, що буде з нею далі. Та хай там як, це краще, ніж вічно горіти тут.

Надя перекотила монету за щічкою і стала схожа на маленького хом’ячка.

— Сніг — це ангели кришать крихти, — повідомила вона.

— Крихти чого?

— Крихти неба!

Розділ 66

Фокус із монетою

Якщо вам цікаво, чим закінчилася ця історія, то при нагоді розшукайте в Києві парк із великим круглим фонтаном і дитячим майданчиком біля нього. Саме той, де Андрій бігав під «Нема куди спішить» (або «Щодуху в нікуди», що зрештою, одне і те ж). Фонтан, до речі, аж ніяк не такий похмурий, як видалося Андрієві, і навіть узимку зберігає пам’ять про захоплені дитячі голоси і сонячні полиски. І все ж, краще приходьте туди, коли потеплішає. Травень цілком підійде — у вихідні фонтан уже працюватиме, отже, на дитячому майданчику, що поруч, не буде як протиснутися.

І там ви напевне побачите високого кремезного чоловіка з дочкою. Ви легко впізнаєте їх по дівчинці — у неї за вушком крихітна мушелька слухового апарата. Ця особлива дівчинка з’явилася на світ за моторошних, трагічних обставин і сильно недоношена. Лікарі казали, що як вона і виживе, то навряд чи колись навчиться ходити, а тим більше говорити (вижила вона, до речі, дивом). Так от, високий чоловік удочерив її. А рідні бабуся з дідусем вирішили, що такий тягар їм не до снаги.

І отепер його дочка ходить, щось там щебече, а головне — багато сміється. І вони разом ідуть уздовж бортика фонтана, тримаючись за руки. Вона не завжди