Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

Андрюс зупинився біля цієї малолітражки. Дверцята машини з боку водія виявилися не зачиненими. Він їх підштовхнув, закрив. Озирнувся на трьох лікарів у білих халатах, котрі вийшли під козирок із пластиковими стаканчиками в руках. Йому враз захотілося кави. Може, не так кави, а просто сісти десь у спокійному місці та поміркувати. Зважити все, що його тут, біля дитячого корпусу лікарняного центру, бентежить і навіть турбує. Пояснення вже майже звучало в його думках, але він немов зумисне його глушив, відсував на пізніше.

Зайшов у просторий хол. Побачив покажчик, що вказував дорогу до ліфтів. І кавовий автомат під стіною.

Кинув у автомат один євро і натиснув на кнопку «еспресо». Вийшов із пластиковим стаканчиком у руці на вулицю. І, зробивши ковток, змирився з неминучістю пояснення самому собі свого внутрішнього неспокою.

Ця лікарня здалася Андрюсові неправильною. Зовсім неправильною. Ні, вона, певна річ, вражала розмірами, надсучасною архітектурою. Й усередині, мабуть, відповідала останньому слову медичної науки. Але чому її збудували тут, далеко від міста, далеко від звичайних вулиць? Чому її винесли майже за межі Лілля, як зазвичай намагаються вивести за межі міста кладовища?

Андрюс стояв спиною до входу. Дивився на дві автомобільні алейки, розділені метровою смужкою трави, затиснутої з двох боків бордюрами: одну — під’їзну до дитячого корпусу, до лікарні Жанни Фландрійської, другу — від’їзну, що знову вливається в звичайну дорогу, якою щойно проїхав міський автобус. За дорогою — сучасний корпус університетського факультету медицини, сходинки, якими вгору-вниз сновигають студенти та студентки. Жодного житлового будинку навколо, жодного кафе, жодного турецького фаст-фуду!

«А де ж тоді сидять клоуни? — задумався Андрюс. — Де вони збираються? Куди за ними заходять батьки хворих дітей?!»

Занепокоєння змінилося спантеличенням. Кава з автомата Андрюсові не сподобалася. Він викинув недопитий напій разом зі стаканчиком в урну.

«Є два варіанти, — спробував зосередитися він. — Або йти шукати найближчі до «Міста хворих» вулиці та заходити в усі кафе і ресторанчики без винятку, або залишатися тут і чекати, поки хтось із клоунів разом із замовником не зайде в двері лікарні. А потім чекати, поки не вийде, і йти за ним слідом.

Другий варіант передбачав довге очікування, тупцяння на місці, але він усе одно сподобався Андрюсові більше, ніж перший. Мабуть, тому, що жодного житлового будинку, жодної нормальної вулиці він не помітив: не тільки коли стояв біля кінця під’їзної алеї під козирком центрального входу до лікарні, але й узагалі, поки йшов сюди від станції метро. І біля кінцевої надземної, «закинутої» на віадук станції метро також нічого такого не було: ні вулиць, ні будинків, ні кав’ярень. Можливо, все це є за «Містом хворих» з іншого боку?

Андрюс кинув погляд на важке низьке небо, і воно немов похмуро кивнуло, схвалюючи його думки.

Він стояв і чекав на клоуна. Чекав після того, як від’їхала від лікарні червона малолітражка з водієм із порожнім дитячим кріслом на задньому сидінні. Чекав під коротким, десь п’ятихвилинним дощем, здивувавшись, що на більше це свинцеве небо виявилося нездатним. Чекав після того, як із дверей лікарні вийшла заплакана жінка, низенька, як підліток, у синіх черевиках на високих підборах, і такого ж кольору вузеньких штанях і короткому, вище колін, темно-синьому пальті. Вона стояла поблизу хвилин десять, поки за нею не приїхало таксі.

Поки чекав, ще двічі заходив усередину і брав еспресо з автомата. І кава йому вже здалася приятнішою, ніж першого разу.

А вже наближався вечір. Сутінки запалили фари машин і вікна лікарні. І хол за скляними дверима засвітився яскраво й заманливо, і Андрюс знову туди зайшов. Уже не за кавою, а продовжуючи очікування. Всередині було сухо й тепло. Вогке свинцеве небо залишилося ззовні. Відкритий простір змінився замкнутим, але приємнішим. Але за весь цей час повз Андрюса не пройшов жоден клоун. Андрюс уважно обмацував усіх візитерів досвідченим поглядом. Придивлявся до торбинок у руках відвідувачів, сподіваючись помітити клоунські аксесуари, що стирчать звідти. Але марно.

Він уже збирався було йти, аж раптом у хол бадьорою ходою увійшли три клоуни з надутими кульками в руках, в яскравих костюмах із клоунськими носами — майже такими ж, як той, що лежав зараз у кишені його куртки: двоє чоловіків і жінка, трохи старша за нього. Вони відразу ж рушили до ліфта.

Дверцята ліфта зачинилися за ними, а Андрюс усе не зводив із них погляду. Тепер плани змінювалися. Точніше, тепер слід було дочекатися їх і таємно, непомітно піти слідом, дізнатися, де вони кучкуються, де п’ють каву чи пиво.

В Андрюса з’явилася надія на успіх, а разом із нею прийшов сумнів, що у таку пізню годину, відпрацювавши в палаті у хворої дитини, вони повернуться в кафе або ресторан для очікування наступного замовлення. Швидше за все, вирушать додому?!

Вони знову з’явилися в холі — так само несподівано, як зайшли. Просто роз’їхалися дверцята ліфта, й усі троє в тих же костюмах, але без надувних кульок у руках і вже без клоунських носів, вийшли і, базікаючи щось на ходу, підійшли до кавового автомата. Розмовляли вони французькою — бадьорими, майже веселими голосами. Андрюс прислухався і не тямив жодного слова. Вони пили каву, продовжуючи бесіду, а литовець хотів підійти і спитати, спитати англійською, навіть не спитати, а попросити адресу та назву кафе або бістро, звідки вони сюди приїхали. А раптом скажуть?

У клоунеси задзеленчав мобільний. Вона відійшла від колег на кілька кроків убік.

Андрюс напружено стежив за ними. Кава була допита, всі троє попрямували до виходу.

«Дивно, що у них немає із собою сумок», — подумав Андрюс.

Клоуни пішли праворуч до парковки. Спинилися біля мікроавтобуса.

Андрюс, стурбувавшись, що клоуни зараз поїдуть, поспішив до них.

— Вибачте, ви англійською говорите? — спитав він захекано.

— Так, я розмовляю, — обернувся один.

— Я ваш колега, — плутано продовжив Андрюс. — Ми з дружиною переїхали в Лілль... Я хотів спитати, де ви збираєтеся?

— В якому сенсі? — Чоловік у клоунському костюмі дивився на Андрюса спантеличено.

— Де тут клоуни збираються? — повторив своє запитання Андрюс уже іншими словами.

— У місті, у нас є маленький офіс...

— Офіс? — перепитав Андрюс. — Не кав’ярня?

— Раніше збиралися в кав’ярні, але вже півроку, як є офіс. Треба ж десь усе зберігати...

— Так, звісно, — Андрюс занервував. — А до вас туди ­можна?

Клоун обернувся до своїх колег і щось сказав французькою, кивнувши