Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

на Андрюса. Жінка всміхнулася, другий чоловік стенув плечима. Сказав щось у відповідь.

— Нас взагалі-то уже дванадцятеро, — перейшов той знову на англійську. — Я вам дам зараз проспект...

Співрозмовник Андрюса відчинив передні дверцята і витягнув із бардачка рекламну листівку. Простягнув Андрюсові. На листівці — веселий груповий портрет: дванадцять клоунів і клоунеса із різнокольоровими надувними кульками над головами.

— Там є адреса й телефон, — пояснив чоловік.

Андрюс сховав листівку в кишеню.

— А скільки тут платять за годину? — поцікавився він.

— Кому платять?

— Клоунам!

Клоун-співрозмовник похитав головою, немов йому привиділося щось дивне.

— Платять? — повторив він. — Ні, нікому не платять. Це ж доброчинність!

— Ви працюєте безкоштовно? — здивувався Андрюс.

— Природно! Ми сюди щотижня приїжджаємо в дитячу онкологію...

— А-а... — Андрюс захотів було поставити ще одне запитання й осікся. Подивився під ноги, немов шукав нитку розмови на бетон і парковки. — А інші є? Клоуни, котрі за гроші в лікарні виступають?

— Не чув про таких, — зізнався чоловік у клоунському костюмі. — Гадаю, що ні!

— Мають бути, — уперто сказав Андрюс. — У Парижі ж є!

— Ну, в Парижі багато чого є! — всміхнувся співрозмовник, але його очі, попри це, залишилися серйозними. — Париж — це не Франція.

— А Лілль — це Франція? — з ледь помітним єхидством, що виникло через роздратування, що підіймалося десь зсередини, спитав Андрюс.

— Звісно, — відповів «благодійний» клоун. — Лілль — це Франція під холодним небом! — додав він і кинув погляд угору. — Захочете, приїжджайте! — зронив на прощання.

І забув про Андрюса. Сів на сусіднє з водієм сидіння. Жінка зачинила бічні дверцята. Спалахнули фари, потіснивши темряву, і загуркотів двигун. Мікроавтобус поїхав. Андрюс залишився. Постояв на парковці. Озирнувся на лікарню Жанни Фландрійської та почимчикував автомобільною алеєю до дороги, якою раз по раз проїжджав міський автобус.

Телятина на рожні, приготована Ніколь у духовці, не викликала, на її подив, захоплення ні в Андрюса, ні у Барбори. Вони сиділи за столом із кислими мінами і, побачивши соковиті шматки м’яса, обкладеного запеченою картоплею на старовиннім тарелі, не стали веселішими.

— Погода у нас часто така, депресивна, — спробувала намацати причину їхнього поганого настрою Ніколь. — Але буває і гірше, коли дощі йдуть тиждень безупинно.

Вона все ще стояла, хоча таріль із м’ясом і картоплею вже зайняв своє місце посеред столу. Поруч із тарелем лежав ніж із довгим лезом і велика двозуба сталева виделка для карвінгу[84]. Ніколь нерішуче взяла ніж.

— Давайте я, — прокинувся Андрюс. Він спробував відігнати з обличчя сліди свого настрою. — Пахне чудово! — промовив він, озирнувшись на господиню.

М’ясо було смачним, нашпигованим чорними маслинками. Тільки після першого кусня Андрюс згадав, що сьогодні не ­обідав.

Ніколь витягла із шафи пляшку настоянки. Пояснила, що настоянка на квітах, але згадати назву цих квітів англійською не змогла. Собі не налила, але дві чарочки для гостей наповнила.

Барбора випила охоче. Поступово й її обличчя «відтануло». Вона їла і споглядала на Ніколь нишком, немов підглядала за нею, намагаючись це робити непомітно. Андрюс не міг збагнути її поведінки. Він повернувся в оселю якраз перед вечерею і навіть не встиг розповісти Барборі про свій дивний досвід. А вона ще нічого не розповіла йому.

— Як у вас минув день? — несподівано спитала Ніколь.

— Не дуже, — зізнався Андрюс. — З роботою поки що ніяк. Я ж у Парижі як клоун заробляв. У лікарні.

— Мені Франсуа розказував, — Ніколь кивнула.

— А тут якось усе інакше. Зустрів клоунів, але вони безкоштовно в дитячу лікарню приїздять!

— Я коли багато років тому з Тулузи сюди переїхала, також дивувалася, — Ніколь усміхнулася, згадавши минуле. — Люди тут добрішими були й допомагали одне одному охочіше. Соціалізм був у моді! На вулицях часто — польська й італійська! Ну, і місцевий діалект, який я тоді не розуміла!

— А Тулуза це на півдні? — Барбора перевірила свої знання французької географії.

— Так! Там у нас пальми ростуть! — Ніколь ще більше пожвавилася. — А тут... Тут зовсім інший світ. Так уже вийшло. Чоловік мене привіз...

І вона раптом замовкла, немов згадавши щось, чого розповідати не хотілося.

— А ви можете пояснити ось це? — попросила раптом Барбора, простягнувши господині будинку складений учетверо аркуш. — Я по інтернету роботу шукала, тут, певна річ, усе французькою. Але я дещо переклала, імейли написала і тільки одну відповідь отримала! А прочитати не змогла.

Ніколь розгорнула аркуш із текстом, роздрукованим на принтері. Пробігла очима, стиснула губи й задумалася.

— Що там? — спитала Барбора.

— Неввічливі люди, — Ніколь із жалем похитала головою. — Написали, що роботу треба шукати у себе вдома, а не за кордоном... Не звертайте увагу! — Вона простягла руку і ласкаво торкнулася плеча Барбори. — Завтра — моя черга працювати в «ресторані серця», це такий пункт роздачі їжі бідним і бездомним, мої приятельки прийдуть також. Я у них попитаю! Вони краще за будь-який інтернет знають те, чого в інтернеті і бути не може!..

Господиня всміхнулася, і Барбора також не змогла стримати посмішки.

— Вам же поки що будь-яка робота підійде? — вона зазирнула прямо в очі Барборі. — Прибирання квартири, допомога по дому? Еге ж?

Барбора кивнула.

Розділ 87. Десь між Луневілем і Сен-Дізьє

Дощ не припинявся вже більше двох годин. Кукутіс сидів у турецькому кафе і надкушував, поглядаючи крізь вікно на вулицю, скручений в трубочку дюрум-кебаб. Запивав айраном. Міркував: чи не взяти ще й ракії, від якої на язику довго смак холодного анісу залишається? Але думав знічев’я, а не для того, щоб зважитись. Навіщо йому ракія в таку погоду? Це коли літо і спекотно, як колись давно, в Іспанії чи в Стамбулі, то аніс холодний на язиці — це смакота! А тепер щастям здавалися спогади про цей смак і про сонце над головою. А насправді айран, що змивав з язика часниковий соус із щедро помеленим червоним перецем, Кукутіса зараз більше ніж влаштовував. Випити не хотілося, адже було Кукутісу в кафе і так тепло і затишно! Він навіть пальто своє сіре зняв і на спинку крісла повісив.

«Хоч би швидше дощ скінчився», — подумав він.

Не хотілося чоловікові під дощем на узбіччі дороги стовбичити та попутні машини спиняти. Тим більше, що для цього треба до виїзду з міста дійти, бо самому містечку водії на підняту руку