Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Глава 51

—Що це ви тут робите, божевільні? —навіть не соромлячись того, що ми в лікарні, гаркнула я. Лікар увесь час стояв за моєю спиною і слова не зронив. Нормальний працівник лікарні вже б за шкірки нас викинув звідси, а він стоїть і дивиться.

—Ріша! —млявим голосом мовив чоловік, підіймаючись з колін. Лукаш так і продовжував лежати на підлозі. —Ти... ти пам’ятаєш мене?

Я замислилась, вдивляючись у обличчя чоловіка, що підходив усе ближче. Лукаш миттєво підвівся, намагаючись перегородити своєму дружку шлях, але той безцеремонно відштовхнув його руку.

—Гадки не маю, хто ти і що тут забув.

—Він божевільний! —крикнула Нана, тицяючи у нього пальцем. —З’явився нізвідки і накинувся на твого нареченого.

—Нареченого? —здалось, що у його голосі навіть рик проступив, змушуючи мене голосно глитнути. Чому я почуваюсь так незручно, ніби зраджую йому. Та хто він взагалі такий?

—Так! —сама дивуючись собі, мовила. —І що ти тут влаштував, я гадки не маю. Лукаш, ходімо звідси. Я не маю ані найменшого бажання знайомитись з твоїм божевільним другом.

—Орисія! —знову рик. Знайомий, що зовсім не лякав, навпаки... подобався.

Лукаш переможно посміхнувся, хапаючи мене за зап’ястя та починаючи тягти до виходу.

—Руки свої прибрав! —тихіше шикнула, ще й поглянула на “нареченого” так, що навіть у Нани ледь напад серцевий не стався.

—Ти навчишся спілкуватись з... чоловіками, чи ні?

Ти ба, чого захотів. Ага, навчусь, коли неможливе станеться.

На диво, ненормальний з перснями на пальцях за нами не гнався, хоча єство глибоко в мені кричало, що треба хоч разочок обернутись.

В машині їхали мовчки, лише Нана сказала, що поїде до мене. Лукаш увесь час мовчав, тарабанячи пальцем по коліну та про щось глибоко замислившись. Мда, дивний якийсь день.

—Ти нічого не хочеш мені розповісти? —вже під’їжджаючи до будинку, запитала я. —Лукаш!

—А? Пробач, кохана, ти щось казала? —дожились, зараз він мене не чує, а потім і взагалі перестане слухати.

—Що відбувається?

—Та нічого. Це... давній знайомий, з яким ми познайомились, коли відпочивали. І так сталось, що ти йому сподобалась. Але ти моя! —останні слова він ледь е проричав, змушуючи мене смикнутись. І так, мені точно потрібен такий чоловік?

—Не хочу вас відволікати, але... —подала голос Нана, сковзаючи ближче до нас та простягаючи руку з телефоном. —Твоя мама вже дала свідчення, що ти знайшлась, але поки що ти не готова спілкуватись ні з поліцією, ні з іншими бажаючими.

—То я тепер зірка! —з легкою іронією зауважила, ледь стримуючи посмішку.

Коли ми під’їхали додому, мама тут же вибігла на ганок з хустинкою, щось бурмочучи собі під ніс.

—Нана. Це ти їй розказала?

—Ну не могла ж я мовчати, коли жінка так побивалась, що навіть з дому поїхала. —трохи ображено мовила подруга та вискочила з автівки, відразу ж обіймаючи мою маму.

—Дарсі, мені так шкода.

—О, люба, це ж щастя! Таке щастя, що вона знайшлась. —мою маму трусило, мов осиновий листочок і в душі щось відгукнулось болем, адже навіть я не знала, як їй усе пояснити.

Лукаш не спішив виходити з автівки, а я була надто впертою, аби молити його вийти. Захоче, сам прийде.

—Орисія! —так вона називала мене тільки тоді, коли дуже злилась. Що ж, не так вже й мало Нана їй розповіла.

—Дарсі! —не відставала я, а потім несподівано кинулась до матері, ледь не збиваючи її з ніг. Наші обійми були такими теплими, рідними та міцними, що на секунду навіть здалось: Якщо увесь світ стане проти нас, ми навіть не ворухнемось.

—Що ж ти коїш, дурненька? —схлипуючи, продовжувала мама.

—Пробач. Я сама нічого не пам’ятаю.

Я почула за спиною грюк дверима, але навіть не стала повертатись, а от мама надто гостро відреагувала на появлення Лукаша.

—Ти! —вигукнула, тицяючи в нього пальцем і ховаючи мене за спину. Хтось пояснить мені, що відбувається? —Ти дуже схожий на... хто ти такий?

На кого схожий? На чоловіка з обкладинок модних журналів?! О, так! Дуже схожий.

—Лукаш. Наречений Орисії. Приємно познайомитись. —він доброзичливо посміхнувся та простягнув руку матері, але вона лише зробила крок назад.

—Що вам від нас потрібно?

—Не розумію, про що ви. —надто сухо відповів мій “наречений”.

Мама з Лукашем перекинулись ще парою дивних фраз, а потім схрестили погляди, мов мечі. В обох зіниці відразу ж стали вертикальними, але це відбулось настільки швидко, що я засумнівалась у своїй адекватності.

—Тут він тобі не зашкодить. Поки що. —ведучи мене до будинку, шепнула мама. Про що вони взагалі? Нана хоч молодець, давно в будинку сховалась. От же, ссссс подруга! Називається!

Після моєї розповіді, в будинку усі сиділи, мов натягнуті струни, а мама вичікувально дивилась на мене.

—Що ж, з Рішкою все добре, я, напевно, додому піду. —солоденько прощебетала Нана, підхоплюючи свою сумочку. —Навідаюсь завтра вранці.

—А візьми но Лукаша з собою. —тут я повністю підтримувала маму, адже нам треба про стільки всього поговорити!

—Але... —спробував вставити своїх п’ять копійок цей красень, але я тут же кашлянула.

—Ніяких але! Йдеш з нею, додому відвезеш.

—З яких це пір жінки чоловіками крутять?

—Матріархат повертається, любчику, тому йди. —надто солодко простягнула мама, ще й вишкірилась так, що я взагалі розгубилась. Це точно моя мама?

—Я не вмію водити.

—Значить пішки підеш. —я підійнялась з-за столу і безсоромно почала турляти його в спину. Нана лише зітхала, одними очима говорячи: “А по м’якше не можна?”

З такими красунчиками тільки спілкуватись треба лише з батігом, інакше швидко втратять інтерес та ще й потім крутити жінкою почнуть, як тільки хочуть.

—Все! Пакуй найнеобхідніше, ми зараз же повинні сховатись! —надто емоційно випалила мама, а потім і взагалі відкрила шафу у вітальні та почала знімати одяг.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍