Джо Хілл - Пожежник

втнути таке навмисно. Та й спуску вона мені не давала. Пригадала мені всі мої хвастощі, всі мої всезнайські лекції, кожен самовдоволений закид. Якщо прикликати полум’я було безпечним для її глухого дев’ятирічного сина і для коханця, то чому ж вона мала бути винятком? Я ж бо розводився про те, що нізащо на світі не позбувся б луски, як тішуся з того, що став переносником. Та хіба не всі ми щодня казали у каплиці, як нам поталанило? Які ми благословенні? Вона бачила, як ми тремтіли від насолоди, від задоволення. Як я смів відмовляти їй у тому, що давало мені таку величезну втіху? Сара бачила, як я боровся за хворих, їй кортіло битися пліч-о-пліч зі мною. Як я міг їй відмовляти?

Що більше вона балакала, то більшим упертюхом я ставав. Я на дух не переносив її, себе, світ. Злість отруювала мене зсередини. Я ще так багато всього не знав. Лише дві людини могли пускати полум’я, не завдаючи собі шкоди: я та Нік. Еллі я тренувати не став, хоч вона й діставала мене з цим. Моя нехіть мала досить вагоме підґрунтя. Візьмімо, для прикладу, хоча б таке: що, як опанувати драконячою лускою можна лише за наявності Y-хромосоми? Певен, звучить як сексизм, але природі ніколи не було діла до гендерної рівності. Що, як для цього потрібна конкретна група крові? А якщо то лише примха ДНК, наче в тих, хто має імунітет до ВІЛ — мутація, що позбавляє їх рецептора, без якого вірус не міг їх заразити?

Тож я відмовлявся навчати Сару. Заледве навіть говорив з нею останні тижні. Ми гримали одне на одного, кричали, але я б не назвав це розмовами. Я гадав, що як не стану її вчити, то їй принаймні не ставатиме гірше, як і решті людей у таборі. Вона буде в безпеці, єднаючись із Блискотом. Думав, що вбережу її, відгородившись. Поставивши між нами стіну.

Якби Гарпер дослухалася уважніше, то розчула б, що жаринки в печі стиха посвистують.

— І вона звернулася до Ніка.

— Так, — в’яло відповів Джон. — Пізніше Нік розповідав, що вона напрочуд швидко навчилася запалювати кінчиками пальців свічки. З цього і я починав. Він вирішив, що в такому разі її можна вчити чогось більшого. Але ще він розказав, що першого разу, коли Сара запалила свічку, вона скрикнула, немов обпікшись, хоч і переконувала його, що то все від несподіванки. Пізніше він став помічати, що вона завжди тримала при собі склянку холодної води й після запалювання свічок хапалася за неї, наче їй пекло пучки пальців. Інколи навіть вмочувала їх у воду. Це все, звісно, відбувалося без мого відома. Вони тренувалися вночі, у котеджі, коли я з Еллі рушав з табору: рятувати хворих та роздмухувати власну легенду.

Сара хотіла дізнатися, як переносити свідомість у полум’яних маріонеток, як це вдавалося мені з Феніксом та Ніку з його зграйками горобців. Ніку це нагадувало спробу пропустити додавання й одразу взятися за дроби. Спершу хлопчик хотів навчити її запалювати долоню, як смолоскип, чи попрактикувати пускати кулі з полум’я. Але жартиками й дражнилками Сара його таки вмовила. У Ніка не було шансів. Тож він пояснив їй загальні принципи, головну суть. Хлопчик навіть подумати не міг, що вона... він думав, вона просто цікавиться... і...

Джон знову змовк, вдивляючись у піч. Зблиски від помаранчевого жеврива ковзали його обличчям, наче ніжний доторк.

— Я тоді щойно вернувся з однієї з вилазок, з Еллі. Ми привели в табір кількох нових біженців... здається, серед них був бідолаха Нельсон Гайнріх. Уже пливучи до острова я помітив дим, який здіймався над котеджем. Усе скінчилося задовго до того, як бодай хтось у таборі зрозумів, що взагалі відбувається.

Я підгріб до пірса на південному боці острова... того, якого більше нема. Коли я виліз на дошки, саме завалився дах будинку. Я кинувся до задніх дверей, а за якусь мить димар упав на пірс, поховавши більшу його частину у воді. На першому поверсі були старі оголені балки. Одна з них упала на Ніка. Хлопчик був непритомний, але я помітив, що він дихає. Від жару повітря миготіло. Куди не кинь оком, усюди дим та спалахи іскор. Я побачив його... і її. Те, що від неї лишилося. Кістки та попіл... та... — він ковтнув слину, труснув головою, поборовши спогад. — Я певен, що якби не Нік, я б там і впав на місці. Я був в істериці. Шокований. Проте там був він, і я мусив його рятувати. Спробував підняти балку, але не зміг. Вона важила, певно, під чотириста фунтів. Я напружився, не в змозі зрушити її з місця, горлаючи до Бога, до Сари, просто горлаючи.

А тоді вона опинилася біля мене. З іншого боку балки, поруч із сином, — Пожежник заговорив пошепки, вглядаючись у піч чи то з трепетом, чи то з жахом. — Я здригнувся, побачивши її. Посеред пекельної спеки я тремтів, наче раптом опинився під крижаним дощем. Вона була прекрасна. Найпрекрасніше зі створінь. Вогненна постать, уся блакитна, а у волоссі струменіли стрічки червоного та золотавого полум’я. Нізвідки виринув топірець — зітканий з полум’я, розумієш — і вп’явся у балку. Одним ударом розрубав її надвоє. Топірець був таким розпеченим, що розітнув би балку, навіть якби вона була викувана з заліза. Я відкинув здоровецький шмат деревини з Ніка й забрався з ним звідти геть. Озирнувся лише раз, біля самих дверей. Вона й досі стояла там, дивилася нам услід. Вона знала, хто я. Я бачив з виразу її обличчя, що вона впізнає мене. Її лице було гарним і... сумним. Збентеженим. Було видно, що постать усвідомлює, що відбувається. Якусь мить тому вона була жінкою. І враз перетворилася на живе втілення стихії вогню.

Будівля завалилася. Серед уламків жевріло полум’я. Я так і не полишив острова. Сидів серед дюн і дивився. Приходили люди, пропонували то їжу, то втішні слова. Я ні на кого не звертав уваги. Еллі годинами сиділа поряд зі мною. Зійшло палке та засушливе сонце, взялося спопеляти острів. Та навіть тоді я не ворухнувся. Коли сонце знову зайшло, руйновище досі жевріло, хоч тоді й лишалися самі жарини. На якийсь час я задрімав. А коли прокинувся, вона стояла там, серед недогарків котеджу, примара з бляклого золотистого полум’я. Вона зникла майже одразу, як я її побачив, та тоді я вже переконався. Те, що лишилося від її свідомості, було розсіяним серед жаринок, розкидане серед мільйона мікроскопічних