Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

Фермін — шкіра та кістки. Мені сказали, що кров, яка тече в моїх жилах, належить Фермінові; можливо, саме це пояснює, чому я відчув себе мудрішим, ніж учорашній Даніель. Я втратив багато крові, й тепер мій друг цілими днями набивав собі шлунок м’ясними сандвічами з їдальні шпиталю, щоб виробити більше червонокрівців, — а раптом вони мені знову знадобляться.

Пам’ятаю, квітів була сила-силенна; крізь мою палату пройшло безліч народу, починаючи від Ґуставо Барсело в супроводі Клари та Бернарди й закінчуючи моїм другом Томасом, який навіть не наважувався подивитися мені у вічі; коли ж я обійняв його, він зі сльозами вибіг надвір. Я пригадую й пана Федеріко, який прийшов разом із Мерседітас та паном Анаклето, шкільним учителем. Добре пам’ятаю Беа, яка дивилася на мене, не кажучи ані слова, поки інші розсипалися у схвальних вигуках та благословляли небеса. Пам’ятаю батька, який сім ночей провів у тому фотелі, молячись Господу, в якого не вірив.

Коли лікарі наказали всій компанії залишити палату й дати мені відпочити (хоча я цього не потребував), батько на мить наблизився до мене й сказав, що він приніс ручку, авторучку Віктора Гюґо, а ще записник — якщо я схочу писати, Фермін з дверей проголосив, що він порадився з усіма лікарями шпиталю й вони запевнили його, що від служби у війську мене звільнять. Беа поцілувала мене в чоло і повела мого батька ковтнути трохи свіжого повітря — адже він цілий тиждень не виходив з палати. Залишившись на самоті, я довго дивився на футляр, що лежав на столі біля мого ліжка, і врешті-решт, виснажений, задрімав.

Мене розбудили кроки біля дверей. Я думав, знову побачу батька або лікаря Мендосу, який не зводив з мене очей, переконаний, що моє одужання — справжнє диво. Візитер обійшов ліжко й влаштувався в батьківському кріслі. У мене пересохло в роті. Хуліан Каракс підніс мені склянку води, тримаючи мене під голову, поки я змочував губи. У його очах читалося «прощавай», і подивитись у них було достатньо, щоб зрозуміти: йому все відомо про Пенелопу. Не пам’ятаю ані його слів, ані звуку його голосу. Знаю, що він тримав мене за руку, і я відчував, ніби він благає мене жити за нього, бо більше ми не побачимось. Що я не забув, так це своєї відповіді. Я сказав йому, щоб він узяв ручку, яка завжди належала йому, й знову почав писати.

Коли я прокинувся, Беа витирала мені чоло хусткою, змоченою в одеколоні. Переляканий, я спитав, де Каракс. Вона здивовано глянула на мене й відповіла, що Каракс зник під час бурі вісім днів тому, залишивши після себе кривавий слід на снігу. Усі вважали його померлим. Я сказав, що це неправда, він був тут, зі мною, лише кілька хвилин тому. Беа всміхнулася й нічого не відповіла.

Медсестра, яка вимірювала мій пульс, похитала головою й сказала, що я спав шість годин, а вона увесь час сиділа за столом біля дверей. Вона впевнена — до моєї палати ніхто не заходив.

Увечері, перш ніж заснути, я повернув голову на подушці й помітив, що футляр відкритий. Ручка зникла.

Березнева повінь

1956

Три місяці опісля ми з Беа одружилися в церкві Св. Анни. Пан Аґілар розмовляв зі мною лише односкладово й міняти цієї звички не збирався; але позбутися мене він так і не зміг, тож мусив примиритися з нашим шлюбом. Утеча Беа поклала край його злості. Тепер він, здавалося, жив у стані постійного шоку, безсилий перед фактом, що його онук незабаром буде називати мене татом і що жорстока доля в особі пораненого негідника вкрала в нього його дівчинку — дівчинку, яку він, незважаючи на її вік, і досі бачив маленькою дитиною у гарненькій сукні для першого причастя.

Утім, за тиждень до церемонії батько Беа несподівано завітав до книгарні. Він подарував мені золотий затискач для краватки, який належав ще його батькові, та потиснув мені руку.

— Беа — це найкраще, що я маю у своєму житті, — сказав він мені. — Піклуйся про неї заради мене.

Мій батько провів його до дверей. Із сумом в очах батько спостерігав, як пан Аґілар іде вниз вулицею Св. Анни. Вони обидва розуміли, що старішають.

— Він непогана людина, — зазначив батько. — Усі ми любимо по-своєму.

Лікар Мендоса, який взагалі сумнівався в моїй спроможності простояти на ногах більш ніж півгодини, попередив мене, що вся ця весільна метушня — не найкращі ліки для людини, яка мало не померла на операційному столі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв я його. — Вони все одно не дозволяють мені нічого робити.

Я не брехав. Фермін Ромеро де Торрес поводився як справжній диктатор у всьому, що стосувалося церемонії, банкету та решти. Коли парафіяльний священик дізнався, що наречена йде до вівтаря вагітна, він категорично відмовився проводити церемонію та погрожував викликати нам на заваду духів святої інквізиції. Фермін розлютився й витяг священика з церкви, горлаючи, що той не гідний носити сутану й служити церкві. Якщо священик хоч пальцем ворухне, присягався Фермін, він влаштує такий скандал у єпископа, що після цього посада духівника мавп на Ґібралтарі стане для падре найкращим місцем роботи. Декілька перехожих поаплодували Фермінові, а торговець квітами на площі подарував йому білу гвоздику, яку Фермін потім носив на лацкані, аж доки пелюстки квітки не стали такого ж кольору, як і комір його сорочки.

Уже все було готове до церемонії — бракувало лише священика. Фермін пішов до школи Св. Ґабріеля і вмовив провести церемонію отця Фернандо Рамоса, хоча той цього ніколи в житті не робив: його спеціалізацією була латина, тригонометрія та гімнастика.

— Розумієте, ваша превелебносте, наречений дуже слабий, і я не можу знову його засмутити. Він бачить у вас утілення величі Матері Церкви, ви в його очах стоїте поряд зі святим Фомою, святим Авґустином та Дівою Марією. Хай цього відразу й не видно, але насправді цей хлопець — дуже, дуже побожний вірянин. Майже такий само побожний, як я. Містик. Якщо ви мені відмовите, всі так засмутяться, що весілля перетвориться на похорон...

— Ну, в такому разі...

Як мені потім розповідали — сам я цього не пам’ятаю, бо весілля завжди краще запам’ятовують гості, — перед церемонією Бернарда й Ґуставо Барсело, виконуючи детальні інструкції Ферміна, напоїли отця Фернандо мускатним вином, щоб звільнити його від страху виступати перед публікою. Коли настав час падре