Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

Гості навколо ніби застигли, перетворившись на химерні статуї, чиї очі були спрямовані на нас із Салімом. Усі вони очікували, що ось-ось щось вибухне. Сміливіше навіть могли б припустити, що це було заплановане шоу. Але це не було жодним шоу. Це була реальність, яка тріщала по швах.

Мої батьки сиділи мовчки, але їхні обличчя розповідали більше за будь-які слова. Мама стиснула келих із шампанським так, ніби це була остання ниточка, яка тримала її в реальності. Очі повні здивування, розгубленості й… сорому. Вона дивилася то на мене, то на Саліма, то на Еміра, який прямував до виходу с зали, немов не розуміла, як усе це могло відбуватися саме зараз. Тато нахилився вперед, упершись ліктями в коліна. Його обличчя потемніло, а щелепа стиснулася так, що здавалося, ось-ось заскрипить.

— Що це за цирк?! — пробурмотів тато, але досить голосно, щоб мама його почула. Вона поклала руку на його плече, намагаючись його заспокоїти, але я бачила, що її пальці тремтіли.

Гості почали тихенько перемовлятися. Хтось із родичів Саліма повернувся до мене й запитав майже пошепки:

— А це що за вистава?

— Це не вистава, — відповіла я майже машинально, хоча й сама вже не вірила у власні слова.

Емір, який повернувся до столу після короткої паузи, був на межі. Його очі горіли справжнім обуренням, а під його суворим поглядом навіть найсміливіші гості припинили шепотітися. Він підійшов ближче до Саліма, але не сів. Він стояв прямо, схрестивши руки на грудях, мов кремезна статуя.

— Це ти називаєш тостом, синку? — його голос був тихим, але кожне слово пронизувало, як лезо.

— Ні, батьку, — відповів Салім спокійно, розгладжуючи манжет свого піджака, — це була нагода нагадати тобі про реальність.

— Нагадати мені?! — Емір підняв брови, його обличчя спалахнуло гнівом. — Ти дозволяєш собі таку розмову в день мого весілля? Перед гостями? Перед своєю родиною?

— Родиною, яку ти розвалив, — швидко кинув Салім. Його очі вп'ялися в обличчя батька, ніби намагаючись проколоти його до самої душі.

Я не могла більше витримати. Відчуття, ніби мене розриває зсередини, стало нестерпним. Я піднялася зі свого місця й майже кричала:

— Досить! Обидва!

Гості аж підстрибнули від несподіванки, мама виглядала так, ніби ось-ось зомліє.

— Це… це має припинитися, — сказала я, хапаючи повітря, як риба на суші. — Це моє весілля! Моє життя! І я не дозволю вам влаштовувати тут ваші особисті розборки!

Емір уважно дивився на мене, і я побачила, як у його очах промайнула тінь каяття. Але Салім… Його обличчя було холодним, немов камінь.

— Вибач, Настя, — сказав він, але в його голосі не було щирості. — Але я сказав те, що мав сказати.

— І досить, — рішуче кинув Емір. — Зараз ти встанеш, піднімеш келих і скажеш нормальний тост, як чоловік. А потім підеш.

Салім лише хмикнув і повернувся до гостей.

— Я не підніматиму келих, — сказав він, обвівши всіх поглядом. — Бо ця вистава вже давно втратила сенс.

Після цих слів він кинув серветку на стіл і пішов до виходу, залишивши за собою мертвий штиль у залі, де щойно вирувало життя.