Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

​«Але якщо ви скривдите дерево, - голос істоти став неймовірно грубим та страшним, - ви поплатитесь життям!».

​Мілана, що сиділа пташкою на дереві, відкрила дзьоба від здивування. Вона бачила та слухала, вона повірити очам не могла. «Куди я потрапила?» - тільки й виникла думка у дівчини в голові. Але все швидко закінчилось. Світ навколо затремтів та зник за стіною темряви. Мілана відчула, що час зупинився та зрозуміла, що це був не світ, не уява, це був спогад рисі, що зараз лежала на землі, відходячи від вибуху.

​Дівчина одразу уявила той самий світ, те ж місце. Не забула про Софію, що зникла, повернувши її на місце. Мілана, наче павук, що плете павутину, створювала деталі ілюзії, яку наче шар кинула в рись, що тільки но виникла перед її очима.

​Істота підскочила на лапи, перелякано озираючись по сторонам. Вона побачила Софію, що тихо сиділа на землі, опустивши голову на коліна, закрившись руками. Істота побачила дуб, крові не було. Вона побачила ліс, сірі відтінки та тишу, що була звичною в проміжному світі. Тато не любить, коли дерево страждає.

​Рись розуміла, що розірвала зв’язок з дівчинкою, адже не змогла зламати її до кінця. Незрозуміла блискавка, вибух. Діти можуть чинити опір, але він не торкається істот, не завдає шкоди. Істота перевела погляд на Софію. «Не може вона так опиратись, це не можливо!» - була впевнена лісова кішка.

​Істота знову оглянула все навколо, побачивши свій рідний світ. Заспокоїлась. Невдала спроба, от і все. Вона кинула погляд на велетня, переконавшись, що в реальному світі воно не постраждало. Татко буде гніватись, адже кривдити дерево заборонено. Він так давно навідував їх з оленем, що вже й на пам’яті забувся останній візит. Коли то було? Сотні років? Чи можливо тисячу?

​Рись згадала голос, що пролунав в голові, одразу після вибуху. Це був голос, що був схожий на татка. Лапи почали тремтіти від страху. Але чому він не з’являється? Чому лякає? Істота почала бігати навколо свого місця. За секунду вона зосередилась та кинула поклик братові – оленю.

​Весь цей час, Мілана сиділа на гілці, уважно дивлячись та відчуваючи істоту. Вона наче сиділа в голові, як комаха, та розуміла всі емоції, думки, слова. «Цікаво працює ілюзія, я наче маю повний контроль над жертвою» - пояснила собі дівчина. Та судячи з поведінки рисі, істота цього не розуміла, вона не знала, що все навколо – обман. «Поклик!» - згадала Мілана, розуміючи, що тут це не спрацює. Олень не почує поклик сестри, він зараз в проміжному світові. Чи відчує?

​Несподівано за спиною, в декількох метрах з повітря виник олень, від чого Мілана розправила крильця, готова тікати. Але одразу згадала, що вона маленька, навряд тварина зможе її помітити. Не помітила і рись, та коли почула кроки то обернулась перелякано на брата.

​«Що сталось? – спитав олень, подивившись на Софію, потім на сестру, - чому ти кликала мене сюди?».

​«Я втратила контроль, - чесно відповіла істота, - я майже виправила Софію, але був вибух, - вона уважно глянула на оленя, - а потім я почула татка».

​«Це не можливо, - олень замахав мордою в сторону, хитаючи роги, - він увійшов в ілюзію та спричинив вибух? – брат хмикнув, - зазвичай від таких потрясінь, ми повертаємось в наш світ».

​«То ми і так в нашому світі, - обурилась рись та почала нервово махати своїм коротким хвостиком».

​«Ми в ілюзії, - здивовано відповів олень, подивившись навколо, - ти про що?».

​Мілана зрозуміла, що зараз має втрутитись, адже істоти зрозуміють обман. Буде більше питань, здивувань. «Я маю дізнатись за вихід!» - запевнила себе дівчина та зосередилась.

​«Діти, ви не хочете привітатись з татком? – вирвалось у Мілани, - за стільки років нічого не змінилось».

​Рись та олень напружились, махаючи мордами в пошуках голосу. Дівчина розуміла, що це її ілюзія, вона має можливість робити будь що. Тому одразу уявила як стискає, зціплю істот в руках. Істоти затремтіли, намагаючись ворухнутись. Дівчина одразу відчула страх обох, не тільки від голосу татка, а й від не можливості рухатись.

​«Навіщо ти затягнув нас в ілюзію? – випалила рись, - чому ти не вийшов до нас?».

​«Мій світ, - згадала Мілана слова Бегемота, - що хочу те й роблю»

​Істоти мовчали, очікуючи, що буде далі. Не зрозуміло, що відбулось в минулому, але татко не навідувався до них, не говорив з ними. Певно, вони посварились. «Але чому він тут був? Чому говорив зі мною?» - здивувалась Мілана.

​«Я скільки разів вам казав за дуб? – спитала Мілана, розуміючи, що її голос чомусь схожий на татків, - Ви влаштували тут бозна що. Не цьому я навчав вас».

​«Ти сам сказав, що ми дорослі, - відгукнувся олень, - ми можемо робити, що завгодно».

​«Так, казав, - Мілана імпровізувала, - але це звичайні діти».

​«Яка нам різниця, якщо вони дають нам їжу, - сказала рись, - ми маємо їсти, тому й витягуємо з них те, що нам потрібно».

​«Використовувати дуб для інших світів – погана ідея» - сказала Мілана, хоча сама не розуміла, що вона мала на увазі.

​«Скільки ти будеш згадувати нам за цей клятий дуб, - вибухнула рись, розставивши лапи, наче хотіла кинутись на когось, - ми лише раз спробували твою кляту святу кров».

​«І що тепер ми маємо? – Мілана спробувала надати голосу більше гніву, - ви самі винні в тому, як зараз живете».