Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Розділ 70

Даремно я сподівалася, що Аєдан забуде про свою вимогу щодо подробиць моєї втечі. Не встигла я й пікнути, як була затягнута на ліжко, де він сів сам, влаштував мене в себе на колінах і почав ретельно й доскіпливо допитувати.

На моє полегшення, про те, як мені жилося дружиною Танрагоса, він явно намагався зайвий раз не питати. Зате наш з Торі план вивідав справді у всіх подробицях. Особливо демона зацікавив момент із перекиданням прив'язки. Мені навіть заклинання довелося згадати й наспівати, не насичуючи силою.

Аєдан вислухав, задумливо посміхнувся, а потім заявив, що мені пощастило з тим, що в жилах Танрагоса немає крові Древніх. Інакше без згоди мого чоловіка нам би не вдалося провести цей ритуал, та ще й непомітно для нього самого.

− Я знаю. І дуже боялася, що він все одно щось відчує, впізнає мене, − киваю, з дрожем згадуючи той дикий страх, який відчувала щоразу, стикаючись з Танрагосом у дорозі. – Але вибору я не мала. Або використати шанс, що випав, або…

Тут я замовкаю на півслові, не бажаючи домовляти. Навіщо? Нехай це залишається у минулому.

Опускаю голову, дозволяючи собі сховати обличчя на грудях у великого і сильного чоловіка, який замість того, щоб стати для мене ще одним катом, захистив і показав, що далеко не всі чоловіки чудовиська.

− Можна запитати? – задумливо веду я кінчиками пальців по його жилястому зап'ястку, потім по передпліччю, досліджуючи, вивчаючи.

Так цікаво. Його рука така велика. Я відчуваю, наскільки міцні його кістки. Під смаглявою шкірою перекочуються сталеві м'язи. І волоски ростуть темні. Короткі, але не жорсткі. Торкатися приємно. Навіть пальці поколює трішки від дотикового задоволення. Хочеться всією долонею гладити. Простежити всі лінії м'язів, забратися вище, під закочений рукав.

І мені так затишно у цих руках. Безпечно.

− Запитуй, звичайно, − голос Аєдана чомусь звучить хрипко. Та й подих чомусь частішає. Може, йому погано? Може, не треба було йому стільки сил на мене витрачати?

Підіймаю голову, з тривогою вдивляючись у вилицювате обличчя. Обережно тягнуся до нього своєю магією… І зніяковіло спалахую рум'янцем, коли розумію, що йому, здається, зовсім не погано. Просто… дечого хочеться дуже сильно.

Демон у відповідь на мої маніпуляції здивовано здіймає брови, а потім лукаво усміхається, зрозумівши моє замішання. І його руки навколо мене якось дуже красномовно стискаються.

– Це правда, що свататися до Торі… тобі дея Кахін… порадила? – випалюю я своє питання, зрозумівши, в якому напрямку остаточно пішли його думки. І майже не спіткнувшись на зверненні.

− Хм, можна сказати й так, − неохоче киває Аєдан.

– Отже, я їй завдячую життям. Шкода, що не зможу подякувати, – зітхаю, опускаючи погляд.

Не відчуваю, що маю право просити у короля скасувати його наказ. Але... може є спосіб якось його переконати, що дея Кахін не така вже й винувата...

− Якби вона розповіла мені про тебе раніше, цих двох років з Танрагосом у твоєму житті не було б, − роздратовано заперечує Аєдан. Але зімкнені навколо мене обійми, як і до цього, залишаються дбайливими.

І це не перестає мене вражати. Те, що він, навіть коли гнівається, не перестає бути тим, кому я довірилася.

− Може, вона не знала тоді, що... твоя темрява мене визнає? – тягну обережно.

− Вона знала! Знала ще до твого народження і про нашу сумісність, і про твою долю. І мовчала. Не вперше. Це питання закрите, Міно. Я не поверну її. Нічого хорошого вона тебе не навчить. 

Це звучить по-справжньому твердо і непохитно. І я більше не наважуюсь розвивати таку неприємну для нього тему. І так уже зайшла значно далі, ніж могла б наважитися раніше.

Напружене мовчання, що запанувало між нами, незабаром порушує сам Аєдан.

— Якщо ти вже вирішила, що побачишся з князем і вислухаєш його подяки, рекомендую призначити йому зустріч ще до полудня. А то дратує він мене своєю присутністю в моєму палаці. Ходить тут, винюхує.

Жодної зустрічі мені не хочеться. Але якщо вже інакше ніяк…

– Мені треба замаскуватися якось.

– Навіщо? – щиро дивується демон.

− А що як мене хтось побачить і впізнає?

− Ну і нехай, − хмикає його нестерпна демонічність.

Відсуває мене від себе, щоб зазирнути у вічі. А сам дивиться із такою іронією.

– Я тобі, звісно, обіцяв, що не буду поки офіційно оголошувати своєю нареченою. Але це було до того, як ти пішла з відьмою, не поінформувавши мене, і отримала силу Верховної жриці Світлої Богині, що ніяк не могли не відчути деякі мої особливо чутливі до магічного простору темні придворні. А потім про тебе ще й набалакав багато зайвого твій малий найда, який виявився княжичем. Тож вибач, сховати тебе не вийде. Тому приховувати, хто ти для мене, я теж більше не стану. Та й Інгальф не дурень, на жаль. Маскуватися від нього марно. Простіше очі йому виколоти. Тож припиняй всі ці свої ігри з маскуванням та хованками. Прийми, як даність, що ти тут у безпеці. Вибери собі щось пристойніше з одягу в гардеробі, так щоб вовчисько менше вирячався, і пішли позбавлятися від нашого кудлатого гостя. Я чекатиму тебе у вітальні через пів години.

З цими словами демон залишає на моїх губах короткий жадібний поцілунок і пересаджує зі своїх колін на ліжко. Підіймається, бере зі спинки крісла чорний камзол, ще раз цілує і йде зі спальні, вкрай задоволений собою, залишаючи мене саму, відверто приголомшену всім почутим.

Він… просто… нестерпний.

Справді не може мене сховати? Чи не хоче?

А що буде, якщо про мене дізнається Танрагос? Він… приїде за мною. Вимагатиме, щоб мене йому повернули. І всі дізнаються правду.

Невже Аєдан цього не розуміє? Чи розуміє і навмисне до цього веде? Щоб що? Вбити мого колишнього чоловіка, як обіцяв? Короля Аделхея? Так просто?

І так усе обґрунтував, що й не заперечиш. Про те, щоб я залишалась поряд з ним у тіні, ми дійсно домовлялися ще до того, як мені зустрілася Кахін і сталося все інше. А тепер доводиться пожинати плоди своїх необдуманих вчинків. Аби лиш все добре в результаті було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍