Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

— Я зрозумів, навіть те, що я не збирався питати, кому і навіщо потрібні мої розрахунки, мене не врятувало б. Вирушив би додому, на корабель напали б пірати… Мені цікавіше, що вам потрібно від мене і як довго я після цього проживу.

— О, дуже довго. Ти нам потрібен живий і здоровий, — порадував блондин.

— Давайте ми розповімо вам одну давню казку, — запропонував імператор. — Але перед цим ви дасте нам клятву на крові про нерозголошення того, що почуєте.

Мікал знизав плечима і погодився.

Власне, вибору в нього не було у жодному разі. Як і на відмову робити те, чого вони від нього хочуть. Їм убити не складніше, аніж тим, хто запросив його зробити розрахунки, нібито для злому захисту, ключ від якого не встиг залишити нащадкам померлий родич.

А все проклята нудьга.

І вчитися вона змусила. До школи він йшов зовсім не для того, щоб жити краще, ніж батьки. Йому тоді здавалося, що це буде цікавіше нескінченного просушування та ремонту сітей, ремонту старого човна та сортування риби за цінністю. Втім, щодо школи він не схибив.

І щодо того, що бути хорошим магом цікавішим, ніж посереднім.

А ось за цікаві розрахунки зі злому захистів він брався, судячи з усього, даремно. Добре ж розумів, що замовники в кращому разі злодії.

І ось тепер настав час розплати.

Клятву на крові, той самий овіяний легендами та чутками ритуал, провели легко та швидко. Навіть різати долоню, щоби до цієї крові дістатися не стали. Блондин просто притис пальцем жилку на шиї і велів повторювати слова за Кадмією. А коли ці слова закінчилися, у Мікала по обличчю розлився жар. Після цього навіть людина дурніша, ніж він, не засумнівалася б у дієвості ритуалу.

Казка виявилася однією з тих, які розповідають неслухняним дітям, щоб вони почали боятися розплати за цю неслухняність.

Втім, Мікал був дуже добрим магом і навіть без цієї казки розумів, що в рівноважній системі не вистачає вогню. Що саме тому неможливо відтворити більшість із стародавніх артефактів, а такі речі, як портали, мішки мандрівника та лікарі, здатні вдихнути життя в тіло, що вмирає, вважаються вигадками.

Він навіть у демонів вірив, бо їздив у гості до колеги до Золотих Туманів і ледве забрав звідти ноги, коли той колега став спокушати вічним життям та служінням на благо Великого Божественного Короля. Вічне життя здавалося надто великою спокусою, а Мікал на той момент був давно не юним і не наївним і розумів, що плату вимагатимуть відповідну. Тому й поліз подивитися, як саме Божественний Король викликає свого бога. Вражень отримав на все життя. І досі підозрював, що не помітили його там і не кинулися ловити завдяки старому щитовому амулету, зробленому за участю магу вогню.

Амулет Мікал з того часу не знімав, дбайливо з ним поводився і не забував заряджати. Можливо, тільки тому був досі живий, а деякі замовники, що високо залізли, відчували себе поряд з ним дуже незатишно.

Загалом, у казку про людську дурість Мікал повірив. Але так і не зрозумів, навіщо про це йому розповідають. Не для того ж, щоб він більше не брався допомагати комусь убити такого цінного для світу імператора, чий предок підписав з якимись богами рівноваги договір про те, що вони триматимуть світ, щоб він не впав у безодню до демонів.

— А я навіщо? — спитав Мікал після того, як обдумав казочку про вибиту з-під світу опору.

— Ми збираємось зібрати ще одне магічне коло, — сказала Кадмія Ловарі. — Ще одне велике, точніше. Маленьких для нападу нам вистачає. А ось з великими вічні проблеми. Там потрібні не просто маги, а маги, рівні за силою, ну або щоб ця сила не сильно відрізнялася. Збирати кола зі слабких магів взагалі безглуздо, а деякі сильні не можуть контролювати свою силу. Знайти людину, здатну контролювати і себе, і іншу, дуже складно…

— Зачекайте, яке ще коло? — перебив її Мікал, зрозумівши, про що вона веде мову. — Магічні кола така сама легенда, як і портальні арки. Без магів вогню ні те, ні інше неможливо, а ресурс відповідних артефактів давно вичерпано.

— Розуміє, — схвалив Мірак.

— У вас є маги вогню, — зробив висновок Мікал.

— Добре розуміє, — підтвердив старший Велівера.

— І зараз ви мені розкажете ще одну казку, — здогадався Мікал.

— Ту, про яку ти подумав, не розкажемо. Сам розберешся, — розчарував його Веливера. — Справа в тому, що через кілька тижнів досить велика група людей відпливе до островів. Коли і до яких, залежить від одного хлопчика, що зважився взятися за те, що він робити не дуже вміє. Втім, я в нього вірю і думаю, нам мага повітря для кола, яку знайшла Пташка, викрадати не доведеться. Щоправда, доведеться рядитися з дипломатами, але це так, якщо все вийде, у нас ще й непоганий чорний флот буде. Коло нам потрібне на тій групі островів, щоб завершити захист, насамперед для школи, яку ми туди переносимо.

— Школи вогненних магів, — захоплено сказав Мікал, підозрюючи, що тепер довго не занудьгує.

— Можна її й так назвати, — не сперечався Веливера.

— А навіщо переносити цю школу? — спитав Мікал.

— О, це ще одна казка. Похмура. Але її поки що розповідати рано, — відповів Велівера.

— Можеш вважати, що ми дражнимо твою цікавість, — додав блондин, чи то знаючи, що саме рухає всіма звершеннями Мікала Кардниці, чи намагаючись знущатися.

— Я згоден! — рішуче сказав маг землі і плеснув долонею по ковдрі.

— Ну, не те, щоб ми у вас дуже просили згоди, — пробурчав імператор, про якого Мікал встиг зовсім забути. — Але нас це тішить.

— А якби я не погодився? — спитав Мікал.

— Ми стали б лякати вас похмурим майбутнім, а потім відпустили, приставивши охорону. А коли б це майбутнє прийшло, ви навряд чи відмовилися б, — сказала Кадмія.

— Майбутнє буде похмурим? — уточнив Мікал.

— Дуже, — підтвердив блондин і широко посміхнувся.

— Чому ви так думаєте?

— Це вам теж поки що знати не слід, — відрізав імператор і підвівся з крісла, демонструючи, що розмова закінчена.