Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

▿ 42 ▵

Вантажний відсік освітлювався яскравими смугами на стелі, побачивши які, Тео трохи залип. Лялечка відпустила його, але він не поспішав сходити з платформи.

— Щось побачив? — запитала вона.

— Знайоме освітлення, — він кивнув на стелю, — той самий дизайн, що і в обох «Синтезах».

— Гадаєш, це щось означає?

— Що в мене параноя, — засміявся він і зійшов з платформи. Лялечка опустила її й посунула під стіну, лишивши коробки з роботами закріпленими.

Штурмовики у вантажному відсіку неквапливо розсідалися купками на порожніх піддонах: хтось їв, хтось перевіряв стан зброї, хтось обробляв її «вуаллю», хтось мостився подрімати, а хтось витягав теплий одяг, щоб переодягнутися. Одяг... Тео не мав нічого теплого. Це погано. Хоча, може, йому доведеться пересуватися приміщеннями, і він не встигне змерзнути дорогою до них? Чи хтось позичить йому куртку? От тільки хто? З усіх штурмовиків він особисто знає тільки Гирю й Борислава. Якщо вони й мають запасні, то ті будуть на ньому метлятися, як на вішаку... Він озирнувся на рампу з надією встигнути знайти щось на базі, але нею на борт вже підіймалися командири. Що ж... доведеться якось викручуватися.

Борислав, порівнявшись із Лялечкою, запросив ту піти з ним до кабіни пілотів, і Тео нахабно пішов за ними. Кабіна вантажного судна виявилася доволі просторою, з трьома кріслами перед широкою панеллю управління. З боків, за голографічними екранами з картами, знаходилося ще по одному кріслу. Тео припустив, що то, мабуть, місця штурманів чи щось на зразок того. Пілотів сиділо всього двоє: далеко не юні чоловіки, які зі знанням справи натискали на кнопки і крутили тумблери, від чого судно плавно злетіло й повільно розвернулося носом на південь.

Підійшовши до бокового вікна, Тео побачив, як унизу метушилися церковники, вичищаючи з «Танзанії» трофеї: зброю й провізію. Після взяття арсеналу він встиг попрощатися з Оріоном і Діонісом, але ні Мілана, ні Зоряна не бачив від початку штурму. Знав тільки, що їхні загони пішли до житлових модулів, і сподівався, що в них все добре.

Тео у пів вуха слухав розмову Лялечки з пілотами про те, коли краще вимкнути ідентифікацію судна і коли її потім увімкнути, щоб не викликати підозр. Він не знав, як краще, тому мовчки розглядав суходіл, але той закінчився дуже швидко й почався безкрайній океан...

З вантажного відсіку Тео б нічого не побачив, бо той не містив жодного віконечка, а з кабіни відкривався неймовірний краєвид: нескінченний простір океану величезним мерехтливим дзеркалом простягався увсебіч під ними і впирався в лінію горизонту, а над їхніми головами темніло небо, на якому виблискували зорі, неначе дорогоцінні кристали на чорному оксамиті, підсвічені срібним місячним сяйвом. Дивовижне видовище.

— Милуєшся? — посміхнувся до Тео пілот, що сидів ближче.

— Як таким не милуватися? — відповів питанням на питання, не обернувшись.

— Давно бачив стільки води відразу?

— Ніколи, — зітхнув Тео. В дитинстві він кілька разів їздив з батьками й братом відпочивати на море, але океан побачив уперше в житті.

— Сідай біля мене, хай ноги відпочинуть перед біганиною.

Тео обернувся: Лялечка з Бориславом відійшли до місця штурмана й продовжували про щось розмовляти. Він поглянув на порожнє крісло між пілотами і мало не підстрибнув від радості: на його поруччі висіла шкіряна куртка на хутрі, залишена якимось пілотом з бази. Він підійшов, взяв її в руки й розгорнув — майже його розмір, можливо, трохи буде завелика, але вона в нього є!

— Подобається? — посміхнувся до нього другий пілот. — Дарую!

— Дякую, а то в мене з собою нема нічого теплого, — задоволено посміхаючись, Тео сів у крісло і вклав куртку на коліна.

— Не пригадуєш нас? — другий пілот розвернувся на нього.

— Ми бачилися в Дунгу?

— До того.

— В минулому? Ви теж з проєкту?

— З проєкту. Ти з блоку довічників, а ми з кузеном — зі смертників, — при цих словах другий пілот кивнув на першого. — Ми перетиналися з тобою в лабораторії.

— Можливо, але я не пам’ятаю. А за що вам присудили смертну кару?

— Нудно стало нам з кузеном сидіти на пенсії, вирішили пошукати пригод і стати найманцями, поїхали воювати в Південній Америці. За кілька місяців наш гелікоптер підбили, нас взяли в полон і там нам навішали за всіх. Не те щоб ми були безгрішними, але робили далеко не все з того, у чому нас звинувачували. Місцевий суд швиденько виніс вирок, але за кілька днів до страти приїхав представник «Синтезу» і запропонував нам стати піддослідними в проєкті. Ми погодилися, бо це був шанс ще трохи пожити, і то було правильне рішення, бо це «трохи» тягнеться вже дуже-дуже довго, — посміхнувшись, пояснив перший пілот. — До речі, я Давид.

— А я Ратан, — назвався другий пілот.

— Тео.

— От і познайомилися, — посміхнувся Давид.

Борислав і Лялечка знову повернулися до пілотів.

— Ми тут порадилися: коли нас впустять в периметр, треба буде зробити один маневр, — звернувся Борислав до них.

— Маневр? — зацікавився Давид.

— Мертву петлю, щоб збадьорити всіх у вантажному? — вишкірився Ратан.

— Якщо впевнений, що потім встигнеш втекти — роби, — в тон йому відповів Борислав.

— Після штурму «Танзанії» у нас лишилося сорок роїв роботів-бджіл, а саме триста дев’яносто вісім штук, — сказала Лялечка, поглянувши по черзі на кожного пілота. — Перед посадкою треба буде зависнути і знижуватися повільно, щоб ми з Тео встигли зафіксувати цілі і запрограмувати роботів на знищення антенних опор. Це дозволить позбавити базу зв’язку ще до нашого приземлення.

— Якщо впустять і буде хороша погода, то ми зробимо вам і зависання, і плавний спуск, і таран диспетчерської вежі, і все, що тільки забажаєте, нам не шкода. Головне: потрапити у той клятий периметр, і щоб не було заметілі, — відповів Ратан.

— Потрапимо, — впевнено сказала Лялечка. — Навіть якщо вони не схочуть нас пустити, ми їм все одно знесемо антени, і тоді вже точно можна сідати на руїни диспетчерської вежі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍