Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

тарілки. Їли мовчки, схожі на голодних вовків, і вимазували підливу хлібцями. Діти відійшли в кут кімнати, поставили свої тарілки на долівку і стали навколішки перед їжею, наче звірятка.

Том проковтнув свій останній шматок хліба.

— Ще лишилося, ма’?

— Ні,— відповіла мати.— Це все. Ви заробили долар — долар витратили.

— Що?

— Вони ціни накручують. Тре’ буде до міста з’їздити, щойно нагода випаде.

— Я не наситився,— сказав Том.

— Ну, завтра повний день працюватимете. Завтра ввечері... у нас буде скі’ки хоч.

Ел витер рот рукавом.

— Мабуть, піду пройдуся,— сказав він.

— Добре, я з тобою.

Том вийшов з ним надвір. У пітьмі Том нахилився ближче до брата.

— Ти точно не хоч’ зі мною піти?

— Ні. Ліпше довкола тут походжу.

— О’кей,— відповів Том.

Він розвернувся та попрямував вуличкою. Дим, який курився з хатинок, низько стелився над землею, а ліхтарики вихоплювали квадратні пройми дверей і вікон. На східцях сиділи люди і дивилися крізь темряву. Том бачив, як голови сусідів поверталися, проводжаючи його поглядами. Багниста вулиця кінчалась, а далі було скошене поле, і в місячному сяйві виднілися чорні копиці. Тонке лезо місяця низько нависало над обрієм на заході, і прозоро стелилися довгі паволоки Чумацького Шляху. Томові ноги м’яко ступали по курній дорозі, яка темніла плямою на тлі жовтої стерні. Том сунув руки в кишені та поплентався до головних воріт. На узбіччі показався насип. Минаючи траву, Том чув хлюпотіння води в зрошувальному каналі. Він вибрався на берег і подивився на темну воду: у ній віддзеркалювалися зірки. Головна траса була вже попереду. Це було зрозуміло з автомобільних фар, що пролітали повз. Том знову попрямував туди. У зоряному світлі він помітив обплетені колючим дротом ворота.

Біля дороги заворушилася постать. Чийсь голос спитав:

— Ей, хто це?

Том став і завмер.

— Ти хто? — повторив чоловік.

Він підвівся та підійшов близько. Том побачив у його руці пістолет. Потім спалах кишенькового ліхтарика сяйнув Томові в обличчя.

— Куди це ти зібрався?

— Ну, я думав просто прогулятись. А що, це законом заборонено?

— Краще іншим шляхом гуляй.

Том запитав:

— Мені що, і вийти не дозволяється?

— Цієї ночі не можна. Хочеш назад прогулятися, чи я свисну — і тобі допоможуть?

— От дідько,— вимовив Том,— це не про мене. Якщо заваруха буде, не хочу в пеклі бути. Звісно, повернуся.

Темна постать відступила. Спалах згас.

— Розумієш, це для вашого ж добра. А то ті скажені пікети спіймають.

— Які пікети?

— Ті чортові червоні.

— О,— сказав Том.— Не знаю я про них.

— Та ти ж їх бачив, хіба ні?

— Ну, я бачив отакенну юрбу, але там сті’ки копів було — не второпав, що до чого. Гадав, аварія.

— Ну, тобі краще завертати назад.

— Я все зрозумів, містере.

Том розвернувся та пішов назад. Спокійно пройшов по дорозі ярдів сто, а потім зупинився та дослухався. Біля зрошувальної канави пролунав закличний крик єнота, а десь дуже далеко почулося сердите виття прив’язаного пса. Том сів біля дороги і почав слухати. Він уловлював тихий регіт дрімлюги і непомітні рухи звірят, що прокрадалися повзком у стерні. Він оглянув увесь небокрай, на всі боки: суцільна темрява, його не буде видко. Тоді він підвівся й поволі пішов праворуч на узбіччя, сховався в стерні, нахиляючись так низько, що майже зрівнявся з копицями. Він пересувався повільно й тільки іноді зупинявся, дослухаючись. Нарешті наблизився до паркана з колючого дроту, сплетеного в п’ять рядів. Біля паркана він ліг на спину, відсунув рукою найнижчий дріт і ковзнув у діру, упираючись ногами в землю.

Він збирався встати, коли раптом на узбіччі шосе з’явилася група чоловіків. Том зачекав, доки вони віддалилися на велику відстань, і вже тоді підвівся та рушив за ними. Він дивився на інший бік дороги, виглядаючи намети. Їхало кілька машин. Через поля протікав струмок, а шосе перетинав бетонний міст. Том подивився в бік мосту. На дні глибокого яру він побачив намет і ліхтар, який горів усередині. За якусь мить він зненацька побачив тіні людей навпроти дорожнього полотна. Том переліз через паркан і спустився в яр через кущі та карликові верби; унизу, біля невеличкого струмка, він знайшов сліди. На ящику перед наметом сидів чоловік.

— Добривечір,— привітався Том.

— Хто ти?

— Ну... коротше, ну... я просто проходив тут.

— Когось тут знаєш?

— Ні. Я ж сказав, що просто так проходив.

З намету висунулася голова. І голос промовив:

— Що сталося?

— Кейсі! — скрикнув Том.— Кейсі! Заради Христа, що ви тут робите?

— Ой, Боже мій, це ж Том Джоуд! Заходь, Томмі. Заходь.

— Так ти його знаєш? — спитав чоловік біля входу.

— Чи знаю його? Христе мій, як не знати. Сті’ки років уже знаю. Ми ж разом на Захід приїхали. Давай, Томе.

Кейсі стиснув Томові лікоть і потягнув приятеля до намету. Там на землі сиділо троє чоловіків, а посередині горів ліхтар. Чоловіки дивилися з підозрою. Один з них, смагляволиций і похмурий, простягнув руку.

— Радий знайомству,— сказав він.— Я чув, як Кейсі про тебе говорив. Цей той, про якого ти казав?

— Аякже. Він. Ну, заради Бога! Де твої кревні? Що ти тут робиш?

— Ну,— відповів Том,— зачули ми, що тут робота є. Ну й приїхали, а на шосе — державна поліція, переслідувала нас до самого ранчо, і ми цілий день персики збирали. Я цілу юрму людей якихось бачив, вони нам услід галасували. Мені нічо’ не сказали, тож я сам сюди прийшов, подивитися, що відбувається. Як, чорт забирай, ви сюди потрапили, Кейсі?

Проповідник нахилився вперед, і на його високе бліде чоло впало жовте світло ліхтаря.

— Тюрма — дивна домівка,— сказав він.— Ось я колись до пустелі пішов, як Ісус, бо тре’ було над дечим поміркувати. Майже все тоді збагнув. Але в тюрмі збагнув остаточно.— Його погляд був гострий і веселий.— Велика комірчина, повсякчас заповнюється. Нових приводять, і заходять вони. І, звісно, я з усіма перебалакав.

— Звісно, ви так і зробили,— погодився Том.— Завше балакаєте. Як вас на шибеницю тягтимуть — ви й тоді катові слівце ввернете. Ніколи ще не бачив такого базіки.

Чоловіки в наметі всміхнулись. А висохлий чоловічок зі зморшкуватим обличчям ляснув себе рукою по коліну.

— Повсякчас говорить,— сказав він.—