Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Нема квитанції — нема продуктів. Управитель, він повсякчас мені про це торочить. Ні, не можу, я цього зробити. Не можу. Вони ж мене зловлять. Завжди на цьому всіх ловлять. Завжди. Не можу я.

— На дайм[35]?

— Узагалі, мем.

Він благально подивився на неї. І тут у нього з обличчя зник страх. Він вийняв з кишені десятицентовик і кинув до каси.

— Ось,— полегшено видихнув він. Витяг із-під прилавка маленький пакетик, розгладив і насипав туди трохи цукру, зважив пакунок і додав ще жменю.— От і все,— мовив він.— Тепер усе гаразд. Принесете мені квитанцію, і я свій дайм назад одержу.

Мати пильно вивчала його. Її рука сліпо потяглась і поклала пакетик цукру на оберемок покупок.

— Спасибі,— спокійно промовила вона.

Вона зробила крок до дверей, а коли опинилась на порозі, то повернулася.

— Я одне добре затямила,— сказала мати.— Повсякчас оце заучую, день у день. Якщо в тебе скрута чи горе — йди до бідних. Вони єдині, хто допоможе... єдині.

За нею зачинилися двері.

Низенький чоловічок сперся ліктями об прилавок і дивився їй услід здивованими очима. Муругий кіт-пампух стрибнув на прилавок і ліниво наблизився до продавця. Кіт потерся об долоню, а продавець простяг її та притиснув йому до щоки. Кіт голосно замуркотів, посмикуючи кінчиком хвоста туди-сюди.

ом, Ел, батько і дядько Джон вийшли з саду, коли вже запали непроглядні сутінки. Ноги чоловіків ледь човгали по стежці.

— Просто тягнешся, зрива’ш, а у спині простріл,— сказав батько.

— За пару днів призвичаїмось,— мовив Том.— Слухайте, татку, я після вечері піду подивлюся, чо’ то така метушня була за воротами. Це мене прямо муляє. Підете зі мною?

— Ні,— відповів батько.— Я хочу лише працювати і ні про що не думати. Здається, щойно мізки мої вгамувалися за сто років. Ні, я хочу трохи посидіти, а потім спати піду.

— А ти, Еле?

Ел відвів погляд.

— Думаю, я тут спершу довкола роздивлюся.

— Ну, я знаю: дядько Джон не піде. Сам піду. Аж кортить усе дізнатися.

— А я страшенно допитливим стану,— сказав батько,— коли все отут на лад піде — коли різних там копів поменшає.

— Мо’ вночі їх тут не буде,— припустив Том.

— Ну, не знаю. А ти ліпше мамі не кажи, куди йдеш. А то забере собі в голову, як цвях заб’є.

Том обернувся до Ела:

— А тобі не цікаво?

— Думаю, я тут табір довкола роздивлюся,— відповів Ел.

— Дівчину підшукуєш?

— Зна’ш, то моя власна справа,— ущипливо озвавсь Ел.

— Та я ж так, просто,— сказав Том.

Вони вийшли з саду на закурену вуличку між червоними халупами. Де-не-де з-під дверей блимало тьмяне жовте світло гасових ліхтарів, а всередині у напівтемряві рухалися чорні фігури людей. У кінці вулиці непорушно сидів охоронець, безпристрасно тримаючи на колінах дробовик.

Том зупинився перед охоронцем.

— Тут є де помитися, містере?

Охоронець роздивлявся його крізь півтемряву. Нарешті промовив:

— Бачиш бак для води?

— Еге.

— Ну, тут шланг є.

— А гаряча вода?

— Що ти в біса багато собі в голову забираєш? Ти що — Джон Пірпонт Морґан[36]?

— Ні,— відповів Том.— Ні, авжеж, ні. На добраніч, містере.

Охоронець зневажливо хрокнув:

— Гаряча вода... Боже ти мій. Так і ванни їм закортить.

Він похмуро дивився на чотирьох Джоудів.

З-за рогу будинку вийшов інший охоронець.

— Що сталося, Меку?

— Та оці кляті окі. Питає: «Гаряча вода є?»

Другий охоронець спер дробовик прикладом на землю.

— Це вони в урядових таборах нахапалися,— сказав він.— Б’юсь об заклад, він в урядовому таборі побував. Не буде нам життя, доки ці табори не винищимо. А то не схаменешся — одразу чистих простирадл їм закортить.

Мек запитав:

— А там, біля головних воріт... чував щось?

— Ну, вони там весь день репетували. Державна поліція їх приструнила. Вона цих розумах, чорт забирай, провчить. Чув, їх там один сучий син — худий такий, як тріска,— підбурює. Хлопці кажуть, що його ввечері зловлять — отоді всіх на шмаття порвуть.

— Нам тоді роботи не стане, як усе так легко минеться,— сказав Мек.

— Знайдеться нам робота, будь певен. Оці кляті окі! Доводиться повсякчас за ними пильнувати. А як надто затишно стане, можна їх трохи збурити.

— Збурення будуть, коли їм зарплату вріжуть, гадаю.

— Певно, що буде. Без роботи не лишимося, не бійся — Гупер тут за всім пильнує.

У хатинці Джоудів палав вогонь. Пиріжки-гамбургери бризкали і сичали салом, кипіла картопля. Дім був закурений димом, і жовте світло ліхтаря відбивало на стінах непроглядні чорні тіні. Мати швидко поралася з вогнем, доки Ружа Шаронська сиділа на ящику, притримуючи колінами важкий живіт.

— Ну як тобі, ліпше? — спитала мати.

— Від куховарства так пахне, мене нудить. А їсти ж хочеться.

— Піди посидь у дверях,— сказала мати.— Доведеться мені цей ящик розламати.

До хати юрмою зайшли чоловіки.

— М’ясо, Боже мій! — скрикнув Том.— І кава. Запах чую. Ісусе, я зголоднів! Сті’ки персиків з’їв, але нічо’ доброго з того нема. Де ми можемо помитися, ма’?

— Вийдіть до баку, там вода. Там і помиєтеся. Щойно послала туди Руті з Вінфілдом.

Чоловіки знову вийшли.

— Тепер устань, Руже Шаронська,— наказувала мати.— Сядь у дверях чи десь на матраці. Мені тре’ цей ящик зламати.

Молодиця підвелася, допомагаючи собі, тримаючись за ящик. Вона, ледве пересуваючись, підійшла до одного з матраців і опустилася на нього. Повернулися Руті з Вінфілдом — вони йшли тихо, намагаючись не шуміти, тулячись до стіни, щоб лишитися непомітними. Мати подивилася на них.

— Відчуваю, малята, пощастило вам, що світла замало,— сказала вона. Скубнула Вінфілда і помацала волосся.

— Ну, хоч ти й мокрий, та, присягаюся, не помився.

— Там мила не було,— поскаржився Вінфілд.

— Ну так. Мила купити не змогла. Не сьо’дні. Мо’, завтра зможемо купити.

Вона розвернулася до пічки, виклала їжу на тарілки й почала подавати вечерю. Дві котлети — порція з великою картоплиною. Неня клала на кожну тарілку три скибки хліба. Коли все м’ясо було роздане, вона присмачила кожну порцію підливою зі сковорідки. Члени родини знову повернулися; вода стікала в них з облич, а мокре волосся блищало.

— Лишіть мені! — крикнув Том.

Усі взяли