Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Не хочу до школи. І Руті не хоче. Ці діти, які до школи ходять... ми бачили їх, ма’. Гидотні! Обзивають нас «окі». Ми їх бачили. Я не піду.

Мати з жалем подивилася згори вниз на його солом’яне волосся.

— Не роби нам зара’ ніяких неприємностей,— благала вона.— От коли ми на ноги станемо, можеш бешкетувати. Але не зара’. Зара’ на нас сті’ки всього звалилося.

— Я з’їла шість персиків,— сказала Руті.

— Ну й матимеш бігунку. А туалет од нас не близько.

Крамниця була великим сараєм з рифленого заліза. Вітрини не було. Мати відчинила двері та зайшла. За прилавком стояв маленький чоловічок. Він був зовсім лисий, а голова блідо-синяво полискувала. Широкі брунатні брови були так високо підняті, що наче створювали склепіння, і обличчя від цього здавалося здивованим і трохи наляканим. Ніс був довгий і тонкий, схожий на пташиний дзьоб, а ніздрі заросли світло-каштановими кущиками волосся. На рукава блакитної сорочки він надів чорні сатинові нарукавники. Він сперся ліктями на стійку, коли мати зайшла.

— Добридень,— привіталася вона.

Він з цікавістю подивився на неї. Півкола брів над його очима злетіли ще вище.

— Вітаю.

— У мене тут дозвіл на долар.

— Ви можете накупити на цілий долар,— мовив він і верескливо захихотів.

— Так, сер. На долар. Один долар.

Він махнув рукою, показуючи товар.

— Будь-що з цього.— Він акуратно поправив нарукавник.

— Гадаю, я хтіла би шматок м’яса.

— Усі сорти є,— мовив він.— Фарш, волієте фаршу? Двадцять центів за фунт фаршу.

— Здається, задорого. Здається, того разу фарш за п’ятнадцять був, я купляла.

— Ну,— він стиха засміявся,— і задорого, і все ж недорого. От поїдете до міста по фарш і задля пари фунтів переведете галон бензину. Тож бачите, це недорого, бо ж у вас нема галона бензину.

— А ви теж не переводили галон бензину,— суворо сказала мати,— аби привезти фарш сюди.

Він весело засміявся.

— Ви так міркуєте — тоді все догори дриґом виходить,— сказав продавець.— Ми не купляємо це, ми продаємо. А якби ми це купляли, то була б різниця.

Мати сунула два пальці в рот і, насупившись, замислилася.

— Та це все скидається, ніби тут самі хрящі.

— Я не гарантую, може, воно не звариться,— відповів продавець.— Я не гарантую, що сам би таке їв, але мало чого я не робив би.

Мати на мить люто подивилася на нього. Але опанувала себе і стримала голос.

— У вас що, нема дешевшого м’яса?

— Супові кістки,— відповів він.— Десять центів за фунт.

— Але ж це самі кістки.

— Так, це самі кістки,— сказав він.— Зробите добрий суп. Самі кістки.

— А є варена яловичина?

— О так! Четвертак за фунт.

— Мабуть, я м’яса не братиму,— сказала мати.— Але вони хочуть м’яса. Вони сказали, що хочуть м’яса.

— Усі хочуть м’яса — значить, треба м’яса. От фарш — хорошу партію завезли. Не марнуйте сала — буде підлива. Партія хороша. Нічого не переведете. Кісток не викидайте.

— А скі’ки боковина?

— Ну, ви шиконути хочете. Це різдвяна страва. Страва на День Подяки. Тридцять п’ять центів за фунт. Продав би вам індичку дешевше, та нема індички.

Мати зітхнула.

— Дайте мені два фунти фаршу.

— Так, мем.— Він зачерпнув бліде м’ясо на шматок вощеного паперу.— Що ще?

— Ну, трохи хліба.

— Прошу. Великий коровай, п’ятнадцять центів.

— Це ж буханець на дванадцять.

— Ну аякже. Їдьте до міста — там за дванадцять. Галон бензину. Що ще мені вам дати — картоплі?

— Так, картоплі.

— П’ять фунтів за чверть долара.

Мати загрозливо насунулася на нього.

— Ну, наслухалась я від вас. Я знаю, скі’ки це в місті коштує.

Низенький чоловічок стиснув рот.

— Тоді їдьте до міста.

Мати подивилася на свої стиснуті кулаки.

— Що це? — тихо спитала вона.— Це ваша власна крамниця?

— Ні. Я тут тільки працюю.

— Та яке тоді у вас право знущатися? Це вам що, помага чимсь?

Вона споглядала свої стерті, аж лискучі, зморшкуваті руки. Маленький чоловічок мовчав.

— Кому ця крамниця належить?

— «Ранчо Гупера», корпорація, мем.

— Це вони ціни встановлюють?

— Так, мем.

Вона звела очі, ледь усміхаючись.

— Усі, хто до вас приходить і говорить, такі божевільні, як я?

Він на мить завагався.

— Так, мем.

— Ах, ось чому ви смієтеся?

— Про що це ви?

— Отакі брудні справи робите, як ця. Це ж для вас ганьба, так? Отому так нахабно й ведетеся — що, не так?

Її голос звучав м’яко. Службовець зачаровано дивився на неї. Він не відповів.

— Ось воно як,— нарешті сказала мати.— Сорок центів за м’ясо, п’ятнадцять за хліб, чверть долара за картоплю. Ось і вісімдесят центів. Кава скі’ки?

— Двадцять центів найдешевша, мем.

— Ось і долар. Семеро з нас працювали, а заробили тільки на вечерю.— Вона роздивлялася свою руку.— Загорніть усе,— швидко мовила вона.

— Так, мем,— сказав він.— Спасибі.

Він поклав картоплю в пакет і ретельно запакував, загорнувши ріжок згори. На якусь мить він скосив очі на матір, а потім повернувся до своєї роботи. Мати дивилася на нього, а потім злегка всміхнулася.

— Як ви одержали таку роботу? — спитала вона.

— Людині ж треба їсти,— почав він, а далі провадив войовничим тоном: — Людина має право їсти.

— Яка людина? — спитала мати.

Він виклав чотири пакунки на прилавок.

— М’ясо,— сказав він.— Картопля, хліб, кава. Один долар рівно.

Вона подала йому папірець і дивилася, як продавець вписав своє прізвище та суму до бухгалтерської книги.

— Ось,— сказав він.— Тепер у розрахунку.

Мати взяла пакунки.

— Чуєте,— мовила вона.— У нас нема цукру для кави. Мій син Том, він хоче кави з цукром. Погляньте! — провадила вона.— Вони всі зара’ працюють. Дайте мені, будь ласка, цукру, я потім принесу квитанцію.

Низенький чоловічок скосив очі вбік — відвів їх од матері, намагаючись не дивитися.

— Не можу я,— тихо відповів він.— Правило таке. Інакше лихо мені буде. Мене звільнять.

— Але вони зара’ на ділянці працюють. Вони, мабуть, більш ніж десять центів зароблять. Том, він цукру до кави хоче. Він мені про це казав.

— Не можу я цього зробити, мем. Правило таке.