Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

class="p1">— Нас четверо чоловіків. Чи важка тут робота?

— Збирання персиків,— сказав клерк.— Оплата відрядна. П’ять центів за ящик.

— А це нічо’, якщо малі помагатимуть?

— Чом ні, якщо будуть обережні.

У дверях стояла мати:

— Скоро я тут усе облаштую і теж вийду помагати. Нам нема чого їсти, містере. Нам одразу заплатять?

— Ну, ні, не одразу. Але ви можете оформити кредит у крамниці на те, яку платню призначать.

— Ходімо, швидше,— сказав Том.— Хтів би я, аби в мене були хліб і м’ясо — вже ввечері. Куди нам іти, містере?

— Я зараз туди збираюся. Ідіть зі мною.

Том, батько, Ел і дядько Джон пройшли за ним закуреною вуличкою до фруктового саду та опинилися серед персикових дерев. Вузьке листя бралося бляклою жовтизною. Персики на гілках були маленькими кульками — золотими й червоними. Під деревами лежали купи порожніх ящиків. Скрізь сновиґали збирачі, наповнюючи свої відра зібраними з гілок плодами, складали персики в ящики, відносили до облікового пункту, а там гори наповнених ящиків треба було вантажити на машини, і клерки чекали, щоб перевіряти збирачів на прізвища.

— Ось ще четверо,— сказав їхній гід клеркові.

— О’кей. Раніше збирали?

— Ніколи,— відповів Том.

— Ну, збирайте обережніше. Щоб ні побитих фруктів не було, ні падалиць. Побиті не приносьте, ми їх не приймаємо. Ось кілька відер.

Том узяв тригалонне відро і подивився на нього.

— Дно все як решето.

— Авжеж,— сказав короткозорий клерк.— Це щоб запобігти крадіжкам. Усе правильно — йдіть у цю секцію. Починайте.

Четверо Джоудів узяли відра й попрямували до саду.

— А вони не маніряться, часу не гають,— сказав Том.

— Христе Всемогутній,— мовив Ел.— Хочу в гаражі працювати.

Батько слухняно йшов на ділянку. Раптом він обернувся до Ела.

— Ану мовчки йди,— сказав він.— Повсякчас тільки те й робиш, що скімлиш, жалієшся, як бик хропеш і надима’шся. Не такий ти здоровий лоб, аби я тобі не всипав.

Елове обличчя почервоніло від люті. Вигляд у нього став загрозливим. Том підійшов до нього ближче.

— Годі, Еле,— спокійно сказав він.— Хліб і м’ясо. Ми повинні мати їх.

Вони почали зривати фрукти і скидати їх у відра. Том аж бігав. Одне відро, два відра. Він випорожнював їх у ящик. Три відра. Ящик повний.

— От я й нікель[34] заробив,— крикнув Том своїм.

Він підхопив ящик і поспішив до приймального пункту.

— Отут на нікель,— сказав він контролеру.

Той зазирнув до ящика, перевернув персик чи два.

— Складай отам. Це брак,— сказав він.— Я ж казав, аби не били. Ви їх що, з відра так і вивалювали? Ну от, кожен чортів персик побитий. Не можу цей ящик прийняти. Або їх обережно складайте, або працюйте задарма.

— Чому... чорт забирай...

— Полегше. Я ж вас попереджав до роботи.

Том похмуро потупив очі.

— О’кей,— сказав він.— О’кей,— і він швидко обернувся до інших родичів.— Можете теж звалювати,— мовив він.— У вас те саме, що і в мене. Такого не приймуть.

— Якого чорта!..— почав Ел.

— Тре’ легше складати. У відро не можна кидати. Тре’ класти.

Вони знову взялися до роботи і цього разу виконали все акуратно. Ящики наповнювалися повільніше.

— Б’юсь об заклад — можемо помізкувать і чимось зарадить,— сказав Том.— Якщо Руті, або Вінфілд, або Ружа Шаронська просто перекладатимуть їх до ящиків, ми б швидше впорались.

Він ніс свій новий ящик на прийом.

— А це коштує нікель?

Контролер подивився на персики, копнув кілька шарів.

— Ці кращі,— сказав він і позначив у себе ящик.— Просто акуратніше.

Том поспішив до своїх.

— Я нікель заробив,— крикнув він.— Я нікель заробив. Нам тре’, аби за двадцять разів долар був.

Вони стабільно працювали до полудня. За деякий час їх знайшли Руті з Вінфілдом.

— Ви повинні працювати,— сказав їм батько.— Вам тре’ обережніше перекладати персики в ящики. Отут, сюди, по одному за раз.

Діти присіли навпочіпки і почали брати персики з додаткового відра, а біля них уже вишикувався ряд нових відер. Том ніс повний ящик до пункту.

— Це сім,— сказав він.— Це вісім. Сорок центів ми заробили. Буде добрий шмат м’яса за сорок центів.

Полудень минув. Руті спробувала піти геть.

— Я втомилася,— заскиглила вона.— Мені тре’ відпочити.

— Лишайся там, де сидиш,— сказав батько.

Дядько Джон збирав плоди повільно. Він наповнював одне відро, поки в Тома були готові вже два, і не міняв темпу. По обіді прийшла мати, човгаючи ногами.

— Я б раніше прийшла, та Ружа Шаронська зомліла,— сказала вона.— Раз — і зомліла. Ви персиків наїлися,— звернулася вона до дітей.— Ну, з цього вас пронесе.

Мамине кремезне тіло спритно рухалося. Вона швидко відмовилась од відра і складала все у фартух. Коли сонце зайшло, усі вони зібрали двадцять ящиків.

Том поставив на землю двадцятий ящик.

— Вакс,— мовив він.— Доки нам працювати?

— Працюйте, доки не стемніє, доки ще видно.

— Ну, а можемо ми зара’ в кредит узяти? Матері тре’ щось купити поїсти.

— Звісно. Я вам зараз листок видам на долар.

Він щось написав на клаптику паперу і простягнув Томові. Той передав записку матері.

— Ось вона. Можете купити щось у крамниці на долар.

Мати відставила відро й випростала плечі.

— Сутужно спершу, правда?

— Ага. Але ми швидко звикнемо. Ліпше купіть щось поїсти.

Мати спитала:

— Що б ти хтів поїсти?

— М’яса,— сказав Том.— М’яса і хліба, і велике горня кави з цукром. Величезні кавалки м’яса.

Руті заголосила:

— Ма’, ми стомилися.

— Ліпше зі мною ходіть, ну.

— Ледь почали, а вже стомилися,— мовив батько.— Гасають, як дикі кроленята. Не буде з них добра, як віжки не затягнемо.

— Скоро облаштуємось, і вони до школи підуть,— сказала мати.

Вона поволі попрямувала геть, а Руті з Вінфілдом боязко рушили за нею.

— Ми повинні працювати весь день? — запитав Вінфілд.

Мати стала очікувально. Вона взяла сина за руку і так повела.

— Це неважко,— сказала неня.— Вам ліпше буде. І помагайте нам. Якщо ми всі працюватимемо, то скоро житимемо в гарненькому будиночку. Ми всі повинні помагати одне одному.

— Але я так стомився.

— Я знаю. Я теж утомилась. Усі зморились. Але тре’ про інше думати. Думай про те, як