Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— А він раніше був проповідником,— мовив Том.— Чи казав вам?

— Атож, казав.

Кейсі всміхнувся.

— Ну, сер,— провадив він,— почав я деякі речі осягати. Декого до камери за п’янки притягли, але здебільшого — за крадіжку; а крав багато хто з них тому, що інакше не вижив би. Тямиш? — спитав він.

— Ні,— відповів Том.

— Ну, бачиш, вони ж люди нівроку були. А зіпсувала їх убогість. І став я бачити, що до чого. Що все лихо в убогості. Але як слід не осягнув. Ну, одного чарівного дня подали нам боби — а вони прокислі виявились. Один як почав кричати, але нічо’ не сталось. А він аж надсаджувався. Заходить вартовий, подивився в камері та й вийшов. Потім ще один закричав. Ну, сер, тоді ми всі як стали кричати. І всі одного тону держались, і так кричали, що, повір, камера розвалилася б, розпухла б уся від крику. Далебі! А потім таке сталося! Прибігають до нас, приносять іншу їжу — і нам дають. Тямиш?

— Ні,— відповів Том.

Кейсі опустив підборіддя на руки.

— Мо’ я й не зможу тобі пояснити,— сказав він.— Мо’, ти сам повинен до цього дійти. А де твій кашкет?

— Я без нього прийшов.

— Як твоя сестра?

— Чорт, та здоровезна стала, як корова. Б’юсь об заклад, двійнята будуть. Скоро її черево доведеться на тачці возити. Повсякчас живіт піддержує — доводиться. А ви ж мені не пояснили, що тут робиться.

Висохлий і зморшкуватий чоловік промовив:

— Ми страйкуємо. У нас страйк.

— Ну, п’ятицентовик за ящик не бозна-що, але дрібка в роті буде.

— П’ять центів? — аж скрикнув висохлий чоловік.— П’ять центів? Вони вам платять п’ять центів?

— Аякже. Ми півтора бакса заробили.

У наметі повисла важка тиша. Кейсі втупився в заслону, у темряву ночі.

— Бачиш, Томе,— нарешті почав він.— Ми приїхали туди на роботу. Вони нам сказали, що платня — п’ять центів. Нас там чортівськи багато зібралось. А як туди дісталися — тут нам і кажуть, що платитимуть два з половиною центи. А на них не прогодуєшся, особливо як діти є — і ми сказали, що не згодні на таке. Так вони нас вигнали. А копи... сила-силенна... на нас як з ланцюга зірвалися. Тепер вони вам п’ять платять. Як гада’ш: коли страйк цей скінчиться — вони й далі платитимуть п’ять?

— Не знаю,— відповів Том.— Зара’ п’ять платять.

— Диви,— сказав Кейсі.— Ми намагалися разом у таборі влаштуватись — а вони вигнали нас, як свиней. Розігнали. А скі’кох били — до біса. Вигнали, як свиней. І вас поженуть, як свиней. Не можемо більше зволікати. Дехто з нас уже два дні крихти в роті не мав. Ти вернешся сьо’дні ввечері?

— Збираюся,— відповів Том.

— Гаразд. Тоді розкажи людям, як тут усе це, Томе. Скажи: от вони прирікають нас на голод, а тим самі собі ножа в спину встромляють. Поводяться як з коров’ячим гноєм, а потім мигцем ще й платню збавлять до двох з половиною.

— Я скажу їм,— відповів Том.— Але не знаю як. Ніколи ще не бачив сті’ки з обрізами. Не знаю навіть, чи дозволять заговорити. Люди навіть проходять по вулиці й не озиваються. Просто голови опускають — і все, навіть не привітаються ніколи.

— Постарайся пояснити їм, Томе. Їм одразу до двох з половиною збавлять — щойно нас проженуть. А ти ж зна’ш: за два з половиною тре’ тонну персиків назбирати, аби долар заробити.— Він похилив голову.— Ні, не можна так. Не зможете ви їжі за таке заробити. Не буде на що.

— Я постараюся людям передати.

— А як мама?

— Та нічо’, файно. Їй в урядовому таборі сподобалося. Гарячий душ скі’ки хоч.

— Так, я чув.

— Там досить файно було. Ті’ки роботи не знайшли. От і поїхали.

— Хтів би і я до такого потрапити,— сказав Кейсі.— Хтів би це побачить. Кажуть, там копів нема.

— Там кожен сам собі коп.

Кейсі глянув у захваті:

— А як неподобство якесь зчинять? Ну там бійку, крадіжку, пиятику?

— Нема,— відповів Том.

— Ну, а як хтось лихо поводився — тоді що? Що роблять?

— Висилають подалі від табору.

— А багато таких було?

— Та чорт, ні,— відповів Том.— Ми там місяць прожили — ті’ки один і був.

Очі Кейсі загорілися від хвилювання. Він обернувся до інших.

— Бачите? — крикнув він.— Я ж вам казав. Копи самі більше проблем викликають, аніж лад наводять. Слухай-но, Томе. Спробуй умовити людей, аби вийшли на страйк. Вони можуть зробити це за пару днів. Якраз персики дозріють. Перекажи їм.

— Не вийдуть вони,— сказав Том.— Їм п’ять центів платять — на інше їм начхати.

— Але ж тоді вони штрейкбрехери — ті’ки таким п’ять платять.

— Та не думаю, що вони це второпають. Їм платять п’ять центів. Ось що їх хвилює.

— Ну, все’дно перекажи, хай там що.

— Татко не вийде на страйк,— мовив Том.— Він сказав би, що таке не для нього.

— Так,— понуро погодився Кейсі.— Думаю, це так. Доведеться розпинатися перед ним, доки зрозуміє.

— Ми маємо що їсти,— сказав Том.— Сьо’дні в нас було м’ясо. Небагато, але було. Гада’те, татко відмовиться від своєї порції м’яса задля інших? А Ружі Шаронській тре’ мати молоко. Гада’те, ма’ захоче, аби наше малятко голодувало ті’ки тому, що за воротами купка хлопців горлянку дере?

Кейсі сумно промовив:

— Якби... якби вони все це усвідомили. Якби... та ліпше б вони все усвідомили, як можна собі м’ясо заробити... ох, чорт! Зморився я. Страшенно зморився. Я знав одного. Його запроторили, коли й мене. А запроторили за те, що він намагався спілку утворити. Розпочати вийшло. А потім дружинники налетіли, ну й усе. Але знаєш що? Усі ті люди, яким він помогти намагався, його відцуралися — геть вигнали. Не хтіли нічо’ спільного з ним мати. Боялися, що їх з ним разом побачать. Так і сказали: «Ану марш відси. Через тебе ми в небезпеці». Ну, сер, ох і боляче ’му було — прикро так. Але потім він сказав: «Не так це погано, як здається». Казав: «Коли Французька революція відбулася — усім тим, хто її задумав, голови повідрубували. Завше так,— казав