Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

— Героя строїш! Затявся… А від тебе вимагають дрібницю. Скажи, де заховано архів, і ти вільний. Мовчиш? Мрієш про геройську смерть! Але смерті не буде. Буде життя, довге, немилосердне, страшніше за смерть. І ніхто не згадає про тебе ні добром, ні злом…

Дзижчить і дзижчить у вуха докучливий голос. Слова кусають, мов оси. Та їх отрута не дістає глибини Андрієвого серця. Воно знає свою правду і живе нею. «Ще буде і в мене щасливий день, ще і мені всміхнеться чисте небо моєї Батьківщини».

— Чого мовчиш?

— Нема про що мені з вами говорити.

Дайн скипів. Червоні очиці налилися люттю.

— Почекай, лишень, земляче, ти ще молитимеш бога, щоб він послав тобі смерть.

— Брешеш. Я буду жити!

— У, гадюченя червонопузе! — В безсилій люті Дайн плеснув водою в обличчя Андрієві і просичав: — Маєш ти щастя, що Керк заборонив, а то б я з тобою побалакав. Ти б у мене не такої заспівав.

— Не лякай. Ти поглянь на себе. Хто ти є? Що в тебе за душею? Ти голий, душа твоя порожня, в ній тільки безсила вовча лють до людей. Гарчиш, як пес, а вкусити несила, хазяїн заборонив.

Під вікном скреготнула гальмами машина. Дайн прислухався.

— Іди зустрічай, крути перед ним хвостом, вислужуйся…

Рябчук уже не слухав його мови, підібрав живота і підтюпцем потрусив назустріч Керку. Хлопець підійшов до вікна, прочинив кватирку. Струмінь свіжого повітря вдарив у лице. Запахло травами, осінніми медовими квітами і яблуками. Десь здалеку долетів гудок паровоза. «Може, то хлопці повертаються додому?» Ця думка з'являлася щоразу, як тільки вухо ловило той далекий призивний звук. Он там, у долині, біжить на схід ешелон. Біла грива диму стелиться за ним, клубочиться над вагонами і зникає поволі у мерехтливім мареві.

В досвітньому небі летять журавлі. Курликають, кличуть з собою. Андрій дивиться їм услід. Ось вони витягнулися тонким шнуром, повисли над іскристими верхами гір. Вже тільки цятка мріється, вже не чутно тужливого «кру», ще мить — і розтане в чистім небі слід по журавлях.

Локомотив попихкував у небо тонкою цівкою білої пари. Люди юрмилися біля вагонів, обліпили підніжки, визирали з вікон. Усмішки цвіли на їхніх обличчях, немов весняні квіти. Щира радість вирувала в серцях тих, що від'їжджали додому. А все ж не вірилось, що ось за мить-другу пролунає під скляним шатром Остбангофа дзвінок, прогуде паровоз, і вони залишать Мюнхен назавжди. Там, на сході, звідки підіймається над горами ранкове сонце, на них чекає рідна радянська земля. Там вони знову будуть людьми, скинуть геть ненависне діпістське лахміття, змиють з душ огидний бруд, вдихнуть на повні груди свіжий вітер Батьківщини. І лише серце ще довго зберігатиме пам'ять про ті лихі часи фашистської каторги та американських таборів для переміщених.

— Хлопці, «Катюшу»!

— Давай «Три танкісти»!

— Петре, заспівай «Чому я не сокіл…»

І злітали ті пісні, підхоплені сотнями голосів, мов пташки у небо. Линули за ними інші, такі ж веселі, радісні. Співали про Москву і Київ, про золоту Україну і рідну Білорусію, про широку і вільну Радянську Батьківщину, де слово «товариш» звучить гордо, де дружба стала законом людського буття.

За всю свою тисячолітню історію Мюнхен не чув таких пісень. Радо розчинялися вікна робітничого Берг-ам-Ляйму, недобрими більмами віконниць позирали на хлопців аристократичні квартали Гайдхаузену.

Від'їжджаючі прощалися з містом, яке принесло їм стільки горя і сліз. Нелегку дорогу пройшов кожен із них, поки водила його по чужих світах чорним лабіринтом лиха непрошена доля. Та віднині лихо позаду. Воно залишиться тут, на цій жорстокій землі, і вони не візьмуть з собою у нову путь ні крихти горя, тільки радість, щастя і дзвінку стоголосу пісню про щиру любов до рідного краю. Ось вони стоять: білявий Петро Савинов з Вапнярки, кучерявий полтавчанин Микола Добривечір, ясноокий одесит Ігор Капара. Щасливі. Для них скінчилося лихо. Нема серед них тільки Андрія Гаркуші, і вони думають про нього в радості своїй, як думали і в горі.

Капітан із радянської комісії обіцяв навести довідки. І тепер, перед від'їздом, вони чекали саме на нього. Ігор Капара першим помітив капітана, що йшов уздовж состава. Хлопці кинулися йому назустріч.

— Ну, як?

— Знайшли?

— Що сказали в поліції?

— Не журіться. Не пропаде, — заспокоював капітан.

Вони зрозуміли все.

— В «Сен-Готарді» треба шукати, — порадив Микола.

— Не хвилюйтесь, знайдемо.

Він говорив так, щоб заспокоїти їх, а самого гризли сумніви. В поліції відповіли, що розшуки не дали наслідків. Поліцай-комісар висловив припущення, що Андрій Гаркуша міг загинути десь за межами міста.

— Товаришу капітан, а де той майор, що першим приїздив до нас у. табір? — запитав Савинов.

— Майор? У нашій групі майорів не було. Про табір ми дізналися з листа вашого друга Андрія Гаркуші.

— Як не було? Був майор!

— А який він із себе? — зацікавився капітан.

— Високий, чорнявий. Говорив здорово.

— У мене аж мурашки по спині бігали, — додав Ігор.

— Ні, не знаю такого.

Їхню розмову перебив гудок паровоза. Люди кинулись до вагонів.

— Щасливої дороги!

— До зустрічі на рідній землі!

Ешелон зрушив з місця. Капітан пішов поруч з составом, тиснучи простягнуті до нього руки.

Поїзд поволі набирав швидкість.

— Передайте Андрієві наше сердечне спасибі! — крикнув з вікна Микола Добривечір.

— Передам, обов'язково передам, — відповів капітан.

Він зупинився на краю