Андрій Якович Чайковський - На уходах

в твердій січовій школі. Там тебе вчили, що воля — то найкраще добро, яке за жадні скарби не можна проміняти. Багатство, розкоші, статки — то марна піна. Ти бачив, як запорожці грішми по вулиці кидають, як у оксамитних дорогих кунтушах у бочки з дьогтем скачуть, ти бачив там братерство, рівність, за яке запорожець не завагається свою голову під топір покласти. Серед того усього, то не штука таким бути, бо коли ні, то нічого тобі там робити. А тут, що ти бачитимеш? Що без багатства, достатків, без розкішних покоїв, чоловік не чоловік, а хто живе в убожестві, то вже худобина, яку можна дерти зі шкіри. Тут побачиш, що хто не лях, той не чоловік. Тут побачиш, що у тих людей є Богом золото, і тому кожен дереться до наживи, хоч би по трупі свого сумління, своєї честі. Тут бачитимеш панів і хлопів, першим добре, мов у раю, другим зле, мов у пеклі. І мимо волі тебе тягнутиме до того раю. І не один би туди потяг, коли б була спромога, та не кожному можна.

Але тобі можна, бо ти хлопець гарний і ти панам подобаєшся. І того я боюся, боюся гірше пекла.

— Не бійся, батеньку, я не забув звідкіля вийшов, я не дам себе зігнути. Скоріше мене зламають, ніж зігнуть.

— Добре, сину, я непокоюся, як мені присягнеш на хрест святий. Присягни, сину, що останеш козаком серцем і душею.

— Присягаю.

— Присягни, що не відступиш від батьківської віри, що не зляшишся, не будеш яничаром та катом братів твоїх.

— Присягаю.

— Тепер, синку, поцілуй хрест святий та говори за мною слово по слову:

— Коли не здержу сеї присяги, так побий мене хрест святий, щоб мене не прийняли ні в небі, ні в пеклі, щоб моє тіло батьківська земля свята викинула, щоб я не мав супокою ні на сім, ні на тім світі.

Івась повторив кожне слово. Старий батько вимовляв кожне слово твердо, начеб йому двадцять літ віку було.

Тепер батько узяв його в свої обійми, довго держав, цілував та пестив.

— Ось, синку, що я тобі ще скажу. Я вже цілком за тебе спокійний. Я вірю твердо, що ти краще пішов би на муки, а не зломиш присяги батькові. Та ти, небоже, користай з доброї нагоди та втікай звідсіля. Мною ти не турбуйся. Мені, завдяки твоїм піклуванням, дуже полегшало було за останні дні. Та коли тебе повів гайдук на замок, в мене, мов би душу заморозив, щось начеб у грудях лопнуло. Я чую мій близький кінець і я радий, що мої муки покінчаться. Господь вислухав моїх молитов, що я тебе побачив. Я від тебе узяв присягу, а ти не осоромиш нашого чесного роду. Передай ще моє благословення Максимові. Чого ж мені більше треба на сім світі? Вам я ні на що не здався. Буде з мене. Бажав я собі дожити того, що на нашій землі буде воля і усі будуть братами, та до того ще далеко, і я того не доживу. Мені вмирати пора та й годі. А ти, синку, коли тебе пани пустять замкнути батьківські очі, не засиджуйся тут довго, а тікай щосили.

Та обережно роби се, щоб собаки не піймали та не знущалися над твоїм козацьким, молодецьким тілом.

Так перебалакали батько з сином цілу літню, недовгу ніч. Надворі стало сіріти. Івась нагадав свою собачу повинність і став з батьком прощатися. Йому говорило прочуття, що се останнє прощання, що більше любого батенька не побачить, не почує його голосу, не погладить його стареча приязна рука по голові, не пожаліє.

Івась відходив начеб від домовини, в яку скрили його рідного батька. Він віддав татові усі гроші, які узяв за коня. Ще раз обняв кріпко за шию, ще раз оглянувся із-за порога і пішов. На скруті вулиці оглянувся ще раз на хату і пішов у замок панам служити. Його душу пригнітав такий тяжкий смуток, мов млинове коло.

Цілий день переходив з кута в кут, мов сновида. Лакеї гримали на нього та грозили нагаями, коли не поправиться. Увечері хотів відвідати батька, та його вже не пустили. Він остав на замку назавжди. Йому здавалося, що його живого в могилу закопали.

Через три дні дали йому знати, що батько вмер.

Додержав старий слова, що недовго людям заважатиме.

Івась начеб зі сну прокинувся. Випросився у пана і пішов на село. Батька застав вже нарядженого у чисту сорочку.

Добрячі Чепиги подбали про все, як слід, по християнському звичаю. Степан лежав, мовби спав зі зложеними навхрест руками. Івась, ввійшовши в хату, став молитися за душу бідного мученика, відтак, прикляк біля трупа і став його по руках цілувати.

— Батеньку ріднесенький, на кого ти мене оставив?

Хто мою молоду душу розважить, хто добрим, щирим словом порадить, без роду я остався круглим сиротою.

Сльози текли горохом і падали на змарніле мертве батькове лице. І так пересидів над трупом батька цілу добу, нічого не ївши. З нього він очей не зводив, востаннє хотів надивитись. Приходили люди, молилися, у сінях збивали з дощок домовину, та він на се не зважав. Нічого його тепер не займало. Чепига усі гроші, які знайшов при нім, обернув на похорон. Угодив попа та дяка, заплатив орендареві, купив, що треба було на тризну, на поминки. Не лишилося нічого.

Аж «Со святими» заспівали, тоді Івась мов зі сну прокинувся. Увесь час пересидів на однім місці, та що вже його не уговорювали, він не відзивався одним словом, наче нічого не чув.

Тепер устав, оглянувся на людей і сердечно заридав.

Припав до батька, поцілував його востаннє. Закрили домовину, забили кілками і сусіди понесли на цвинтар.

Івась йшов за домовиною та загачувався. На свіжій могилі