Андрій Якович Чайковський - На уходах

У пана каштеляна княжого нема жартів. Івась ішов, як на смерть. Ноги під ним задубіли і йому здавалося, начеб у землю западали, а він не може їх витягнути. Гайдук повів його перед лице пана каштеляна:

— Ти син тутешнього підданця Степана Чорноуса.

Скажи мені, де ти блукав тільки часу?

— Мене літ тому шість татари піймали, як я коні пас. В дорозі відбив мене козак і завіз на Січ, де я досі перебував.

Аж тепер переказав мені батько, що рад би мене побачити.

Тому я і приїхав. Батька застав я у великій біді. Він немічний і я його удержую, на себе і на нього заробляю.

— Твоє щастя, бо мені здавалося, що ти старший син Чорноуса, який побив нашого слугу і втік на Запоріжжя.

Він був би тяжко покараний, коли б ми його піймали. Та ти тому не винен. З тобою ми зробимо друге діло: ти будеш у замку служити.

— Пане мій, на се я не вдався. Я вихований між козаками, в покоях я не вмію повертатися. Та я й не можу сього зробити, бо у мене батько немічний і нікому його доглянути.

Через се я й остався тут, бо у Січі мені дуже добре жилося.

— Так буде, як я тобі кажу. Ти панський підданець і тобі слухати треба. Будеш лакеєм та й годі. Я собі тебе сподобав. А коли ясному князеві сподобаєшся, то перейдеш у замок у Лубни.

— Що ж я з батьком немічним зроблю? — питав Івась крізь сльози.

— Перекажи йому, щоб швидше здох, яке мені діло до нього?

Івасеві запаморочилась голова, він закипів люттю, хотів кинутись на пана і роздерти його на шматки за сю зневагу батька. Та в пору здержався. Що ж з того вийшло би?

Його посадили б на палю, голову відрубали, а батькові через те не полегшало б.

— Взяти його зараз, обстригти кучері та перебрати в ліврею. Тобі ж, хлопче, кажу: будь послушний, вибий собі запорозькі джмелі з голови, бо за сс звелю вибатожити.

А коли б тобі захотілось тікати, то тям, що ще гірше тобі буде. Навпаки, як ти слухняний будеш, привчишся до служби, покинеш свою погану віру, то можуть з тебе вийти люди, а коли ти ясному князеві подобаєшся, то й паном будеш. Візьміть його!

Слуги узяли Івася, мов чорти християнську душу, і повели між службу. Івась ішов, мов неживий. Давав з собою робити, що їм подобалося. Він не чув, як двораки з нього глузували. У нього одна думка була: що тепер його немічний батько діятиме?

Йому обстригли буйні кучері і надягли панську одежу з блискучими ґудзиками та галонами. Від завтра мав Івась розпочати свою службу. Старший слуга теревенив йому, що йому робити, та Івась із-за великого горя не чув того.

Але пан каштелян забажав побачити переодягненого Івася і тому повели його зараз перед лице вельможного пана.

Івась, очевидно, йому сподобався:

— Будуть з тебе люди, мій хлопче, лише вижени з голови дурні думки.

Тепер Івась отямився.

— Пане, дозволь мені ще піти навідати батька. Я його зоставив без ніякої опіки, мушу щось зробити, щоб його забезпечити.

— Добре, я дозволяю, але завтра, коли не хочеш покуштувати мого канчука, то приходь вранці.

Коли Івась виходив з покоїв, старший лакей йому каже:

— Тям, йолопе, що до пана каштеляна не говориться «пан» лише «вельможний пан». Коли ще раз так необачно обізвешся, то по зубах дістанеш.

Івась побіг у село. Йому страшно соромно було з обстриженою головою, та у тім чудернацькім одязі, в якім не знав, як повертатися. Уже настав вечір, з чого Івась був рад, що ніхто його не бачив, і він міг провідати батька:

— Батеньку мій рідний, ото я попався в неволю.

Осоромили мене навіки.

— Хіба ж вони, нелюди, тебе били?

— Ще гірше, бо обстригли мене та в лакеї перебрали.

Хто ж тебе, душе моя, заходити буде, коли мене в замку держатимуть?

Івась став гірко плакати, цілуючи батька по руках.

— Того то я боявся і тому радив не позбуватися коня та втікати мерщій з сього пекла. Ти мене не послухав із синівської любові до мене, се знаю, і благословлю тебе, мій сину. Та лихі люди перебили тобі зробити добре діло, а мені тепер ще гірше, чим перше було. Я хотів лише поглянути на котрогось з вас перед смертю. І легше було би мені вмирати, знаючи, що ви, діти мої, вільні і свобідні.

Тепер моє серце гризеться тим, що через мене ти попав у неволю.

— Не гризись, таточку. Я зробив так, як повинен син зробити супроти батька. Та все ж воно, я зможу, хоч не щодень, до тебе навідатись та й помогти тобі. Під ключем мене держати не будуть.

— Не того я боюсь, мій Івасику, та ось чого: ти панам сподобаєшся. Вони будуть тебе підмовляти до злого, будуть тебе заманювати на панство, на статки, поки тебе не підмовлять відректися батьківської віри, поки тебе не зляшать, а того я дуже боюся. Волів би я тебе, моя дитина, побачить у могилі, як у панських статках. Коли б ти став перекинчиком, то я тебе прокляв би, хоч би із могили.

— Сього, батечку, не бійся. Я ж на Запоріжжі виховався.

— Говори своє, а я своє знаю. Не знаєш, моя дитино, що таке спокуса. Повір мені, що вона найбільше жниво має на молодих серцях та головах. Ти виховувався