Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

– Атож, високосте, чистив, поки не вичистив, а головне – всередині. Під вічком перстень був вимазаний якоюсь бридотою.

– Добре подумай, Акілле, перше ніж відповісти на моє запитання, для мене це дуже важливо, – вів далі Петр. – Як ти чистив цей перстень, а головне – чим? Мабуть, носовою хустинкою? Чи якоюсь щіточкою? Покажи мені ту хустинку або щіточку.

– Яка там хустинка, яка там щіточка, – усміхнувся Акілле. – У мене немає таких витребеньок. Я промив його водичкою в струмку, потримав під течією, а коли все вимилося, висушив його на сонці. Ту мотузочку, яку я туди вклав, можете, високосте, залишити собі, вона принесе вам щастя, бо на ній помер дядечко Вітторіо, брат моєї матінки, якого повісили за те, що в церкві святої Джулії він украв карнавку. У мене в кишені лежить іще один шматочок.

– Але, може, ти цей перстеник, – наполягав Петр, – поки тримав його під водою, ще й витирав пальцем? Ти часом не витирав його пальцем?

– Так, витирав, – відповів Акілле.

– Покажи мені цей палець, – сказав Петр.

Акілле, спантеличений дивацтвом його високості, простяг Петрові вказівний палець правої руки. Палець був чистий, за краєм нігтя – ані смітинки.

– Гаразд, можеш іти, – зітхнув Петр.

Акілле ще вагався.

– Скажіть, будьте ласкаві, коли ми з Алессандро одержимо ті п’ятсот цехінів?

– Шикуйсь! – скомандував капітан д’Обере. – Кроком руш! En marche!

Найманці промарширували через місто й рушили дорогою, яка вела в бік гір, але вже через десять хвилин, коли ще було видно мури Губбіо, Петр кивнув капітанові, щоб той дав команду зупинитись.

– Хлопці, – почав він, коли всі зупинилися, – я мушу сказати вам кілька не дуже приємних слів. Я діяв за планом, у мене все було до дрібниць і точно продумано, але щось, що саме, пояснювати вам цього не варт, зірвалося, джерело надходження нових грошей, на які я так розраховував, що одержу їх у Губбіо, зникло, пересохло, його більше немає. Це означає, що я, герцог Страмби, стою тут перед вами без жодного мідяка в кишені, без амуніції, без змоги завербувати нові сили. Мені не лишається нічого іншого, як подякувати вам, вибачитись перед вами й порадити повернутись до свого рідного міста; може, дасть Бог, подеста не буде надто суворий і подарує вам цю кількаденну прогулянку. Вертайтесь, хлопці, я не можу вас більше затримувати, і не ображайтеся на мене за те, що сталося; такого удару я не сподівався і вже не здатен був йому запобігти.

Хвилину він почекав, поки перуджанці, такі приголомшені, що досі не наважились вимовити бодай слово протесту, до кінця усвідомлять значення цієї жахливої новини, а тоді повів далі:

– Нічого не вдієш, отакі наші справи. Через те, повторюю, я не маю нічого проти, щоб ви повернулися кругом і покинули нас із капітаном д’Обере. Щоправда, є ще одна можливість, можливість, яка вимагає ризику і відчайдушності, але мені, повірте, така можливість випадає не вперше, й оскільки я стою тут перед вами живий і неушкоджений, то ви бачите, що навіть найбільші перепони я завжди долав з успіхом. Відмовтесь від платні, яку вам було пообіцяно, і ходіть із нами далі. Навіть більше: поверніть мені частину тих грошей, які я вам уже виплатив, щоб я міг закупити амуніцію. Це – крайня жертва, якої я від вас вимагаю, але чим більша жертва, тим прекрасніша буде винагорода. Я пропоную вам, хлопці, над цим поміркувати. Порадьтесь і запитайте самі себе, котра з цих двох доріг, про які я щойно сказав, для вас краща – дорога каяття і повернення чи дорога слави і героїчної самопожертви. Я зачекаю на вашу відповідь.

Петр стиснув острогами боки коня і в супроводі капітана д’Обере від’їхав до ліска, який облямовував лужок ліворуч від шляху. Пролунав чийсь лютий вигук: «Падлюки!» і, тільки-но він змовк, як загули десятки роздратованих голосів, злившись за хвилину в деренчливий гамір розчарування і люті. Петр і капітан спішилися, коли вже не було чути навіть окремих слів, і сіли поруч на стовбур виверненого бурею дерева.

– Вони вам цього не подарують, – озвався за хвилину капітан д’Обере, роздмухуючи люльку. – Без платні вони б іще якось стерпіли, але вертати гроші – ça jamais.[154] Ви припустилися непоправної помилки, що взагалі про це заговорили. Це розлютило їх до сказу. Якщо я недавно казав вам, що вони розірвуть нас на шматки, то тепер я в цьому нітрохи не сумніваюся.

– On verra, – сказав Петр у капітановій манері, сподіваючись цим розвеселити його.

Але капітан д’Обере тільки насуплено пахкав люлькою.

Перуджанці поводилися, мов знавіснілі, розмахували руками, перебивали один одного й штовхали; здавалося навіть, що вони пританцьовують. Та раптом вони заспокоїлися й стихли: одні повсідалися край дороги, інші стояли, зіпершись на мушкети або списи, дехто з вершників зістрибнув з коней.

– Ось тільки тепер починається справжня нарада, хтось узяв слово, – мовив капітан д’Обере і примружився, щоб краще бачити. – Ну звісно ж, це наш випробуваний Алессандро Барберіні. Ах, dire que, [155] ці нікчеми, ці пройди, невідомо звідки вони тут узялися, і тепер вирішують нашу долю! Петре, ще є час, вони далеко, досить сісти на коней…

– Ви боїтеся? – запитав Петр.

– Ma foi, боюся, – відповів капітан.

– Я теж, – сказав Петр. – Ця їхня нарада щось надто затяглася. Що їм товкмачить цей хлопчисько? Ситуація настільки ясна, що не потребує ніяких коментарів: або йти з нами далі, або вернутися до Перуджі.

Вродливий юнак Алессандро Барберіні, сидячи на своїй кобилі, нібито арабської крові,