Нік Ремені - Таврований

class="book">— Ти коли-небудь бачив, щоб комісар був без своєї карти?!

— Причому тут комісар?

— Дійсно, причому. Тобі карта, як п’яте колесо до воза.

Ковпак розвернувся. Пішов геть від начальника штабу. Він не знав, що його чекає завтра. Ночами йому не давали спати спогади про загиблих бійців. Сьогодні вночі йому наснилася Ганька-дипломат. Дівчинка стукала у вікно і молила:

— Дід, відкрий.

Ковпак підхопився весь в поту. Запалив лампу.

Скільки їх полягло в Карпатах! Молодих, здорових. Скільки залишилося лежати в горах. Їх навіть не змогли поховати по-людськи.

Базима поправив на голові пов’язку, сказав Вершигорі:

— Це він винен у смерті Руднєва!

Петро Петрович жив спогадами про комісара. Таких чесних, відданих Батьківщині, освічених і розумних людей він зустрічав у своєму житті рідко.

Він відповів:

— Не знаю, Григорій Якович. Може й винен. Я б на його місці не пішов зі стоянки, поки не розшукав Семена Васильовича. Живим або мертвим.

Григорій Якович пригадав, як два роки тому вони клялися в штабній землянці всі питання вирішувати втрьох, не рахуватися, хто з них командир, комісар і начальник штабу. За два роки змінилося багато чого, але він пам’ятав тепло руки комісара.

Вершигору покликали бійці. Він виходив з оточення з найбільшою групою. Люди звикли до нього. Тепер, коли на хуторі Конотоп зібралося з’єднання, не переставали звертатися до нього, як до командира.

Петро Петрович подивився на забинтовану голову начальника штабу. Змарніле за час відступу заросле обличчя. сказав:

— Відлітаєш у Москву, старий?

— Зрешетили всього. Посилають лікуватися.

— Не згадуй лихом.

— Ти що, Борода?!

Чоловіки міцно обнялися.

10

— Петро, полетиш на Велику землю? Доповіси заодно про нас.

Сказано це було спокійним тоном, але Вершигора бачив, що командир хвилюється. Ніхто з них не знав, як оцінить керівництво Карпатський рейд, який призвів до таких трагічних наслідків. Прийшла радіограма, що завдання виконано. Але як?! Хто відповість за сотні людей, яких вже ніколи не повернеш.

Петро Петрович продовжував сидіти на двох стільцях. Він давав розвіддані для Головного розвідувального управління Брянського фронту і був помічником по розвідці найбільшого з’єднання партизан. Брянський фронт, який для нього колись був головним, відступив на другий план. Раніше вони з групою Вані Бережного збирали дані в складі з’єднання.

Аня Лаврухіна, молода веснянкувата дівчина, яка спочатку підпорядковувалася тільки йому, передавала дані в ГРУ. «Маленька», «Канарейка», як прозивали радистку бійці, останнім часом передавала радіограми в УШПР, в ГРУ — зовсім мало. Але й вона, як і Бережний, як і раніше в першу чергу виконувала його накази.

Петро Петрович готувався до польоту на Велику землю. Але зараз не до Москви і не в ГРУ Брянського фронту. Їм в першу чергу цікавилися в Українському штабі партизанського руху і ЦК КП (б) У.

Ковпак через це хвилювався, він ревнував Вершигору до УШПР. Ночами Дід страждав безсонням. Він прислухався до скрипу дверей. Він переживав цей рейд, який призвів до знищення з’єднання. І те, що зі звітом в Український штаб партизанського руху викликали не його, теж не давало Ковпаку нормально спати.

Український штаб партизанського руху тоді перебував у Харкові. Петро Петрович знайшов його швидко. Там панувала звична ділова обстановка. Начальник УШПР Тимофій Амросієвич Строкач піднявся йому назустріч. Міцно потиснув руку. Вершигора хотів доповісти генералу по всій формі, але він зупинив його.

Він знав становище в з’єднанні. Регулярно отримував повідомлення і ретельно їх аналізував. Але Строкачу було важливо дізнатися подробиці від живої людини. Він довго розпитував про останній рейд в Карпати, дивувався, як могли зібратися партизани за сотні кілометрів від місця подій. У тому числі дійшли навіть одинаки.

Його цікавила доля Руднєва, вірніше, обставини його загибелі.

В кінці однієї тривалої бесіди Тимофій Амросієвич запитав:

— Чому ви не скористалися нашим дозволом діяти самостійно?

Під час виходу з Карпат Петро Петрович зумів проявити себе здатним командиром. Він з найменшими втратами покинув гори. Зумів об’єднати навколо себе багатьох бійців з’єднання. Тобто організував цілий партизанський загін. УШПР дав йому дозвіл діяти самостійно.

Але як Вершигора міг покинути своє з’єднання? Зрозуміло, він привів людей на місце зустрічі в партизанському краї.

Кілька днів генерал Строкач спілкувався з Вершигорою віч-на-віч. Жили в квартирі Тимофія Амросієвича. Вели нескінченні розмови.

Коли генерал склав для себе повну картину рейду та участі в ньому помічника командира з розвідки, він повіз його на прийом до першого секретаря ЦК КП (б) У, члена військової ради Першого Українського фронту Микити Сергійовича Хрущова.

У ці дні Червона Армія готувалася до штурму Києва.

Хрущов прийняв їх в українській хаті за містом. Вершигора хвилювався. Він вкотре переглядав звіт про рейд у Карпати. Незважаючи на заклики Строкача заспокоїтися, не знаходив собі місця. Боявся сказати неточність, проявити свою некомпетентність.

Але хвилювання його посилювало те, що його хотіли призначити командиром замість Ковпака. Коли Строкач перший раз натякнув йому про це, Вершигора відразу запитав:

— А цього командира куди?

— Нехай лікується, — відповів йому Тимофій Амросієвич.

— Незручно на живе місце, — заперечив Петро Петрович.

Начальник штабу його заспокоїв:

— Не хвилюйтеся, питання по Ковпаку вже вирішене.

В очікуванні прийому Петро Петрович продовжував хвилюватися.

Тимофій Амросієвич радив:

— Виберіть найбільш показові цифри. А головне, розкажіть про людей.

Петро