Світлана Талан - Оголений нерв

прокотилася широким безлюдним проспектом від початку до кінця, і десь там із гуркотінням розбилася об стіни багатоповерхівок у нових районах. Настя ніколи навіть уявити не могла, що звук може швидко котитися по землі, набирати швидкість і наростати, як снігова куля.

Знову промчав шалений звук, лякаючи сонне місто. За кілька хвилин гуркіт розірваного снаряду з протилежного боку прокотився зловісним голосним клубком у бік Лисичанська, пролетів над водами Дінця і розбився об пагорби. Невдоволене небо насупилося хмарами, розгнівалося, не стало сперечатися з голосом війни і полоснуло на землю дощем, намагаючись загасити людську ворожнечу. Марно. За півгодини з боку Лисичанська запрацювала важка артилерія, почулося тріскотіння автоматів. З іншого боку обізвався своїм голосом міномет, і все злилося в один великий суцільний гуркіт, від якого дрижали вікна і стіни переляканого старого будинку.

І раптом несподіванка — дзвінок від Іванни.

— Я виїжджаю з міста, — одразу повідомила донька. Не сказала «тікаю», а «виїжджаю», ніби десь погостювала і збирається повертатися додому.

— Куди?

— Приїзди на автовокзал, — сказала Іванна. — Знаєш, де стоять автобуси на Москву?

— Знаю.

— Я буду там, — мовила донька сухо, без жодної емоції.

Розділ 78

Чи то день видався таким спекотним після вранішнього дощу, чи так палала душа материнська, коли Настя прийшла на автовокзал проводжати доньку. Вона давно не бачила Іванну, а образ на екрані відрізнявся від того, який закарбувався в її пам’яті. Людська пам’ять — дивовижна річ. Одні події западають глибоко в душу, щоб часто спливати спогадами і не давати людині про них забути. Іноді незначна подія надовго осідає в пам’яті, потім тривожить і хвилює, а іноді забуваються цілі роки. Одні події змінюють інші, щоб стерти з пам’яті минулі, і не тому, що люди такі забудькуваті, а тому що так влаштовані: бачать те, що хочуть бачити, чують те, що хочуть почути, і в пам’яті роками дбайливо зберігають те, що дороге серцю.

Екранний образ Іванни Насті здавався якимось нежиттєвим, надуманим, зовсім іншим, ніби то була не її донька — цинічна, впевнена в собі і навіть жорстока доросла жінка. Насті не хотілося розмотувати клубок минулого, але її пам’ять постійно поверталася до іншого образу доньки, в той час, коли ніщо не віщувало біди і майбутнє здавалося таким світлим, ясним та сонячним. Інколи думки Насті зупинялися на тому травневому дні, коли все навколо буяло весняним цвітом, а над рожевими хмаринками квітучих абрикосів гули бджоли. Саме у такий день у неї народилася донечка. Настя, приклавши немовля до грудей, загадала, щоб у доньки було життя таке квітуче та весняне, як день її народження. Часто згадувалося, як Іванну опікував брат. На три роки старший за сестру, Геник не ревнував до нового члена родини, навпаки, відчував якусь недитячу відповідальність. На відміну від багатьох інших дітей, вони з сестрою майже не сварилися. Геник ладен був поступитися будь-чим, навіть улюбленими іграшками. Так було колись. Зараз усе мов дзеркальне відображення минулого. Усе, що складалося роками, було зруйноване за кілька місяців.

— Привіт! — почула Настя знайомий голос позаду і мимоволі здригнулася: він повернув її з приємних спогадів у жорстоку реальність. Голос зморений, навіть байдужий.

Іванна! Якась змучена, стомлена, пригнічена. Вона так змінилася, що здавалася зовсім іншою, чужою, та попри все такою рідною. Першим поривом Насті було обняти доньку, притиснути до грудей, як у дитинстві, погладити м’яке волосся, але якась невидима сила її стримала, не дозволила показати чулість. Мати й донька стояли мовчки одна навпроти одної і не знаходили слів для спілкування, ніби вони застрягли десь у глибині душі, міцно зцементувалися. Настя розуміла, що їхня розлука може затягтися на роки, можливо, назавжди, але між ними вже був щільно спресований мур, який не могли здолати навіть могутні материнські почуття. Настя навіть не уявляла, як зможе жити далі без своєї доньки, усвідомивши вічну розлуку, коли донька є в житті — і водночас її немає. Скільки їй як матері знадобиться часу, щоб звикнути до такого почуття? І чи буде так?

Мовчання затяглося. Підсвідомо Настя чекала, що доньчине серце здригнеться, усвідомить помилку і спробує пробити в мурі нерозуміння хоч шпаринку, в яку можна протиснути пару рук, щоб востаннє відчути теплі материнські обійми. Можливо, навіть не рук, а звуку, щоб не було гнітючої тиші прощання, але Іванна мовчала і дивилася вже не на матір, а кудись повз неї. Одне лише слово «пробач» могло вмить зруйнувати стіну непорозуміння та образ, але ні, не сталося.

Іванна виказала своє нервування, вийнявши з кишені пачку цигарок. Її руки дрібно тремтіли, коли вона дістала тонку довгу цигарку. Неслухняні пальці випустили сигарету, і вона дістала іншу. Запальничка кілька разів чвиркнула — і донька жадібно, ніби востаннє, затяглася димом. У неї нервово здригнулися пухкі губи — й Іванна відвела погляд убік.

— Ти палиш? — запитала Настя. Дурне питання. Хіба не видно, що донька курить цигарку?

— Так.

— Ти схудла.

— Так.

— Погано харчувалася?

— Ні.

Короткі безглузді запитання, відповіді також лаконічні, сухі, без краплі емоцій, ніби не прощання, а випадкова пересічна зустріч.

Комфортабельний автобус з табличкою «Сєвєродонецьк— Москва», написаною нашвидкуруч чорним маркером, зупинився навпроти жінок. Водій відчинив багажник і звичними, відпрацьованими до автоматизму рухами заходився щільно впаковувати об’ємні валізи. Іванна віддала свою валізу на маленьких коліщатах — і за мить речі дівчини були заставлені іншими пакунками. За автобусом пригальмувала «ауді» з «колорадською» стрічкою на антенці. З машини вийшли двоє бойовиків з автоматами та молодий хлопець у цивільному. Юнак дістав з салону велику валізу і також здав водієві. Засмаглість видавала в ньому людину, яка не один день простояла на блокпостах під пекельним сонцем. Чоловіки відійшли вбік і почали прощатися. Настя здогадалася, що чоловіки проводжають свого бойового побратима, який також тікав у Росію. Можливо, він навіть син котрогось із тих двох, які намагаються всміхатися, але не здатні приховати стривоженість. Іванна, яка також спостерігала за прощанням чоловіків, запалила чергову цигарку і відвела від них погляд. Напруживши слух, Настя почула розмову чоловіків про те, що на митниці будуть оглядати плечі, перевіряючи, чи нема слідів від ременя автомата.

— Ти його знаєш? — спитала Настя.

Дівчина зрозуміла, про кого мова.

— Ні.

— У тебе… На твоїх плечах нема слідів? — спитала з надією.

— Є.

— Ти… стріляла у людей? — видавила з себе через силу.

— Зараз уже неважливо.