Світлана Талан - Оголений нерв

— Сподіваюсь, що жінок не будуть перевіряти.

— Куди хочеш податися?

— Ще не знаю, — стенула плечима і викинула цигарку. — Кудись у глухе місце на півночі.

Настя трималася з усіх сил. Чи то бездушна маска на обличчі доньки, чи справді в ній завмерло все людське?

І раптом тишу пронизали вибухи. Їх було чути з усіх боків, то тихіші, то такі потужні, що здавалося: зараз снаряд прилетить сюди і рознесе на шматки і пасажирів, які тікають від цього пекла, і автобус, і автівку зі стрічкою на антені, і людей.

— Краще б я вмерла, ніж таке пережити! — кинула в розпачі Настя.

Іванна навіть не зреагувала на відчай матері. Настя чекала, що донька кинеться до неї в обійми, розплачеться на плечі, вибачиться і розкається. Можливо, тоді у Насті взяли б гору материнські почуття, вона хоча б у мить прощання не думала про доньку як про вбивцю. Не сталося. Дівчина ніби заклякла, мов не чула вибухів, не бачила матері.

— Візьми, — Настя протягнула гроші. — Це остання тисяча доларів.

— Дякую, — промовила Іванна холодно, і гроші зникли в кишені, де лежала пачка цигарок. — Мені час, — її погляд на мить ковзнув по матері і розгублено втік кудись убік.

— Зателефонуй, коли приїдеш, — попросила Настя.

— Подзвоню, коли перетну митницю.

— А потім?

— Не можна. Твій телефон можуть прослуховувати.

— Як я дізнаюся про твою подальшу долю?

— Не знаю.

Знову цигарка, знову гнітюча тиша серед лунких вибухів. Водій закликав пасажирів швидко зайняти свої місця. Іванна кинула недопалок на землю, розчавила його, ніби то було її минуле.

— Мені час, — промовила наостанок.

— У добру путь, — сказала Настя. — Сподіваюсь, що ти зможеш почати нове життя.

Ні, вона зовсім не те хотіла сказати! Грудка застрягла в горлі і не дала вирватися іншим словам. Іванна поспіхом пішла в салон, і за нею повільно зачинилися автоматичні двері. Настя ладна була розридатися, але сльози не бризнули, ніби взялися кригою. Іванна зайняла місце біля вікна, і їхні погляди зустрілися. У дівчини був зацькований погляд побитого собаки. Це тривало лише коротку мить, бо автобус рушив з місця. Донька приклала долоню до віконного скла і сказала лише одне слово.

— Що?! Що ти, донечко, кажеш?! — закричала жінка і побігла за автобусом, але він швидко поїхав.

За гуркотінням двигуна та вибухами Настя не почула слів доньки, але по губах прочитала, що то було або «пробач», або «прощавай». Скільки доведеться мучити себе здогадками?

— Вона сказала «пробач»! Вона сказала «пробач», — повторювала Настя вголос, не помічаючи, як скресла крига і всі почуття полилися потоком сліз по її щоках. — Вона попросила вибачення! Вона сказала мені «пробач», — повторювала жінка, давлячись слізьми. — Моя донечка сказала «пробач». Хай збереже тебе Бог!

Коли автобус зник з очей, Настя відчула, що сили її покидають. Вона сіла на лавку, обхопила руками плечі, вся стислася, мов равлик, намагаючись сховатися у свою мушлю, і відчула на душі таку порожнечу, ніби звідти вирвали щось дороге і важливе для її життя.

— Не плач, — Настя почула старечий голос. Біля неї присіла незнайома бабця. — Не плакати треба, а радіти. Я також провела всіх своїх до Росії. Поїхали і син з дружиною, і їхня донька, й правнуки. Тепер я залишилася тут сама, і то не плачу. Що робити в цій Україні? Хоч там заживуть по-людськи. У Росії президент що треба, не те що у нас, він порядок усюди навів. Там справжнє життя!

— Та йдіть ви знаєте куди разом зі своїм президентом?! — несамовито закричала Настя, аж пасажири замовкли і переключили на неї свою увагу. — Це з його ласки я втратила доньку! А через таких, як ви, навколо стріляють! Чи вам не чути?! Хай горить ваш карлик у пеклі!

— Якщо така розумна, то навіщо тоді доньку відправила до нього? — бабця підсліпувато примружила очі.

— Бо материнська любов все одно сильніша за ненависть, — сказала Настя і витерла долонею спітніле чоло. — Утім, вам усе одно цього не зрозуміти.

— Куди нам!

Похитуючись, на ватяних ногах Настя пішла геть.

— Ти ба яка! — почула позаду себе.

— Провокаторша! — додав другий голос. — Не звертайте уваги.

— Та чи ви не бачите, що вона п’яна!

— Звідки ви знаєте? Може, наркоманка?

— Тьху! — донеслося навздогін.

Тротуар здавався Насті нерівним, ніби на ньому залишилися суцільні вибоїни чи то від вибухів, що наростали, чи від колишнього її життя. Жінці здалося, що вона ступає з хвилі на хвилю, і від того її хитає, і навколишній світ зливається з водами під ногами…

Розділ 79

Настя поверталася додому зі спустошеною душею, ніби доньку повіз у безвість не комфортабельний автобус, а домовина. У душі — пульсуюча прірва, де пекуча рана ще довго буде гоїтися та боліти, доки не відчиняться двері для нового життя, в якому не буде її доньки. Настя намагалася уявити майбутнє Іванни, але все було як у густому сивому тумані: хоч скільки вдивляйся вперед — нічого не видно. Чи побачить матір доньку ще раз, чи то була остання розмова? Чи зможе Іванна почати нове незаплямоване життя, чи привид минулого завжди буде її переслідувати? Як житиметься доньці у чужій країні? Чи зможе вона збагнути, що помилялася, і чи пожалкує про скоєне? Настя не могла навіть уявити, що нічого не знатиме про подальшу долю Іванни. Невже вона не буде на весіллі доньки, не триматиме на руках онуків? Чому майбутнє таке незнане? Хай би що зробила Іванна, Настя знала, що образ доньки ніколи не вивітриться з її спогадів. Не потрібно склеювати уламки минулого в одне ціле, все одно годі себе переконати, що полагоджене не гірше за ціле — минулого не повернути, і вже ніколи не буде так, як раніше. Залишається зберегти в пам’яті все у первісному вигляді, а не роздивлятися тріщини. Настя втішала себе тим, що біль мине, але знала, що рубці в душі залишаться навіки. Як виразка, як незагойні рани, вони будуть час від часу нагадувати про себе, і лише щасливі миті життя їхньої родини не залишать рубців. Її пам’ять лише сховає сонячні миттєвості у свої схрони, і лише в