Світлана Талан - Оголений нерв

— Я чув, ти з нею нещодавно говорила по телефону, — зауважив син. — І як їй там?

— Іванна передає тобі вітання, — збрехала Настя.

Геннадій нічого не відповів, тримаючись за стіну, пішов голитися, а вона знову передивилася відеоролик.

Зрештою Настя лягла спати, але знову сон пішов до когось іншого, забувши про неї. Вона довго вслухалася в сутінкову тишу, а в голові шумували різні думки. Вона ще довго ворочалася в ліжку, сторожко дослухаючись до кожного звуку за вікном. А темрява важчала, і врешті-решт утома взяла гору і жінка забулася в тривожному сні.

Гучний гуркіт серед глухої ночі загримів так, що Настя злякано підскочила з ліжка і підбігла до відчиненого навстіж вікна. Спалах розірвав чорне небо, і знову гримнуло. То був грім! Ніколи Настя так не раділа йому, як зараз. Вона завжди боялася грому, але тепер була рада — то був голос не війни, а самої природи, лункий, але вже не страшний. Шквал води упав на землю, і все зашуміло навколо. Налетів вітер. Він шарпав дерева, танцював на даху, на тлі чорної діри неба спалахнула сліпуча блискавка, і серце Насті наповнилося приємним щемом від голосу грому. Дощ умивав вичавлене, змучене чеканням місто, весело барабанив по асфальту дороги, дибав дахом і ніжно лоскотав шибки. Настя вслухалася в музику природи, і душа наповнювалася надією. Стало спокійно чи не вперше за останній час, жінка лягла в ліжко і ще довго вслухалася в шалений танок дощу та вітру на даху будинку.

Розділ 77

Ледь ворухнувся за вікном ранок, Настя вже була на ногах. Вона вийшла з кавою на балкон. Над пагорбом Лисичанська застигла чорна хмара диму. Зліва, по центру Гвардійського проспекту, над землею висіла рожева куля сонця, праворуч на такій же висоті красувався великий круглий місяць. Зліва — схід, справа — захід. Такий символічний знак, ніби нагадування людям про те, що всі вони живуть в одній країні, і на сході, і на заході — усюди одне на всіх сонце і один місяць. Сама природа говорила до людей, що українці сходу і заходу мають бути разом. «Якби ж усі могли читати підказки природи, можливо, й не було б цієї жахливої війни», — подумала Настя.

За кілька годин по тому природа знову заговорила до людей. Геннадій вийшов на балкон і довго дивився на схід.

— Що ти там побачив? — поцікавилася Настя.

— Іди подивися, — покликав він. — Щось бачиш на небі?

— Це не міраж?

Вони разом дивилися туди, де земля зливається з небом. На горизонті на тлі синього неба здіймалися вгору куполи церкви. Здавалося, що сама церква зіткана з синіх хмар, але небо було чисте. Церква не виглядала розпливчатою і безформною — можна було чітко розгледіти навіть хрести.

— Можливо, якесь явище природи, коли небо віддзеркалює землю? — розмірковувала Настя. — Але ж там нема такої церкви. Якби то був міраж, ми разом не бачили б його.

— Тоді що це? Церква на фоні неба?

— Це знак Божий, — сказала Настя.

— Який саме?

— Щось мені підказує, що наше місто під надійним захистом Всевишнього, — задумливо сказала Настя. — Ми виживемо у цій м’ясорубці, і нас скоро звільнять, — впевнено промовила жінка.

Видиво на небі зникло несподівано, ніби його й не було. Настя з сином ще довго вдивлялися у те місце, але вже нічого не з’явилося. Лише дим з Лисичанська почав застилати все небо над містом, і до обіду замість синяви над ними розпласталася чорна димна маса і запахло горілим. І раптом: «Ш-ш-ш! Бах!» Раз, вдруге, втретє. Знову заговорили гармати. Вибухи були так близько, що на плиті у Насті від вібрації застрибали каструлі, заторохтіли кришки, забряжчали чашки в шафі. «Невже почався штурм міста?» — злякано і радісно водночас подумала Настя.

Вона ввімкнула комп’ютер і вже його не вимикала. Настя постійно бігала то на балкон, щоб дізнатися новини в сусідів, то чекала останніх місцевих вістей в Інтернеті. Порадувала новина про те, що з боку Старої Краснянки українські війська пройшли Рубіжне і дійшли до Варварівки. Від сусідів дізналася, що ополченці вийшли з Рубіжного майже без бою, але замінували міст через річку Борову. Знову новина в Інтернеті: у Воєводівці зосередилася велика сила ополченців, а Нацгвардія рушила з села Боброве в бік Сєвєродонецька. Насті було не до того, щоб розмірковувати, де правда, а де неточні відомості, — було зрозуміло, що почався бій за Сєвєродонецьк. Вона спробувала зловити Zello, і на їхніх частотах почула «золотий голос Новоросії». Голос Іванни сповістив, що виїзд із міста мешканцям заборонений, і порадив не виходити зі своїх помешкань або сховатися в підвалах.

Знову щось загорілося чи то в районі НПЗ, чи десь на дачах. Їдкий дим заповнив вулиці, змішався з чорною хмарою, що зависла вже над двома містами, злився з нескінченними вибухами. Проспектом з боку «Азоту» проїхали важкі новенькі вантажні машини з цистернами, наповненими аміаком.

— У Києві вже давно відзвітували, що вивезли з міста аміак, — сказала Настя сину, — виходить, що нас дурили і небезпечна речовина була поряд.

— І зараз везуть під вибухами, — зауважив Геннадій.

— Здається, домовилися з бойовиками, що ті дадуть коридор для транспортування.

— Звідки ти знаєш?

— На радіочастотах Zello підслухала, — сказала Настя, промовчавши про те, що новину сповістив голос його сестри.

Коли стемніло, все стихло, було чути лише кулеметні черги в різних місцях.

— Можна йти спати, — сказав Геннадій. — Минув іще один день, а місто так і не звільнили.

— Сподіваюся, що завтра звільнять.

Скільки разів Настя лягала спати в надії, що прокинеться і зрозуміє, що нема ніякої війни, то був лише жахливий сон. Прокидалася під вибухи і розуміла, що від реальності не втечеш, а звечора, засинаючи, знову тішила себе надією, що жахіття дня — то лише сон, вранці вона прокинеться, а родина в повному складі вже чекає її на кухні за столом. Вона прийде до них і скаже: «Якби ви знали, яке жахіття я бачила у сні!» — і все їм розповість, і нагодує сніданком. Дива не сталося і цього ранку. О четвертій знову озвалася війна. Настя вибігла на балкон — гриміло з боку Лисичанська. Щось там вибухнуло, і луна величезною кулею з шаленою швидкістю