Елізабет Костова - Історик

наступного ранку, вона з’явилася серед дерев. Вона була у важкій спідниці і чорній жилетці, її гладко зачесана голівка блищала, як чорне відполіроване дерево, а коса звисала через плече. У неї були темні перелякані очі, а сяйво, що йшло від неї, змушувало битися моє серце шалено.

Я розкрив рота, щоб сказати їй щось, і цієї миті вона побігла через галявину, що розділяла нас, і кинулася мені в обійми. Із здивуванням я збагнув, що дівчина повністю віддавалася мені, і наші почуття невдовзі перейшли в інтимність, таку ж чисту й ніжну, як і несподівану. Ми могли легко розмовляти одне з одним — щоправда, якою мовою, я дотепер не знаю — і я бачив увесь світ і, напевно, все своє майбутнє в глибині її темних очей із густими віями, по-азійськи вигнутих до внутрішнього куточка.

Коли вона пішла, а я залишився сам, тремтячи від своїх почуттів, то намагався збагнути, що я наробив, що ми накоїли, але мене поглинало щастя і заважало думати.

Сьогодні я теж чекатиму її, бо не можу нічого із цим вдіяти, бо все моє життя тепер полягає в тому, аби бути одним цілим із людиною, такою не схожою на мене й такою близькою, що я сам ледве розумію, що трапилося.

Мій любий друже (якщо я все ще пишу тобі)!

Чотири дні я жив у раю — дні, сповнені любов’ю до ангела, — жодні інші слова тут недоречні, — це кохання.

До жодної жінки раніше я не відчував того, що почуваю зараз у цьому далекому, чужому місці. У мене було мало часу, щоб подумати, аби розглянути цю ситуацію зусібіч. Думка про те, що мені доведеться покинути її й більше ніколи не побачити, здається мені такою ж неможливою, як і та, що я більше ніколи не побачу власного дому. З іншого боку, я уявляю собі, що означає забрати її із собою — до чого це призведе. Як насамперед я можу так грубо відірвати її від рідної оселі й родини, які наслідки будуть, якщо вона поїде зі мною в Оксфорд? Це передбачити особливо важко, але й інакше вчинити неймовірно: якщо я поїду без неї, це розіб’є серця нам обом, і це буде боягузтвом та ницістю після всього, що сталося між нами.

Я вирішив якомога швидше одружитися. Без сумніву, наше життя піде непередбачуваним шляхом, але її сміливість і природна гострота розуму допоможуть нам подолати всі негаразди. Я не можу залишити її тут, а потім усе життя скніти за тим, що не здійснилося. Не можу я й покинути її в такій ситуації. Я сьогодні ж попрошу її вийти за мене і повернуся по неї через місяць. Спочатку я поїду в Грецію, де зможу позичити гроші в колег або попрошу батьків надіслати грошей, щоб дати викуп її батькові. Зараз у мене практично нічого не залишилося, і все одно я не зважуюсь піти на таке. До того ж я мушу відвідати розкопки великої гробниці біля Кносса. Моя подальша робота може залежати від цих колег, а завдяки їй я зможу забезпечувати нас обох у нашому подальшому житті.

Після цього я повернуся по неї — якими ж довгими будуть ці чотири тижні розлуки! Я б дуже хотів, щоб нас повінчав священик церкви у Снагові, тоді Георгеску був би моїм свідком. Звісно, якщо її батьки наполягатимуть на тому, щоб ми одружилися, перш ніж виїдемо із села, звичайно ж, я погоджуся на це. У будь-якому разі вона поїде зі мною як моя дружина. Думаю, із Греції мені треба буде надіслати телеграму батькам, а потім познайомити її з ними, коли ми повернемось до Англії. А ти, мій любий друже, якщо читаєш це: чи не міг би ти пошукати квартиру поблизу коледжу, тільки дуже скромну, бо ціна для мене — дуже важлива річ. Я б хотів, щоб вона почала вчити англійську якомога швидше — і впевнений у її успіхах. Можливо, восени, коли ми будемо сидіти біля нашого каміна, мій друже, ти побачиш, через кого я втратив розум. А поки ти єдиний, перед ким я можу відкритись. Як тільки я надішлю це тобі, благаю, щоб ти по-доброму судив про мене, із глибини свого великого серця.

Твій у хвилюванні й радості Россі.

Розділ 48

Це був останній лист Россі, можливо, останній, котрий він писав своєму другові. Сидячи поруч із Хелен в автобусі по дорозі в Будапешт, я акуратно склав листи й обережно взяв Хелен за руку всього лише на секунду.

— Хелен, — сказав я, затинаючись, бо знав, що комусь із нас треба про це сказати. — Ти — нащадок Влада Дракули.

Вона поглянула на мене, а потім відвернулась до вікна, і я зрозумів, що вона й сама не збагне, що саме відчуває, але від цього кров у її жилах раптом застигла.

Коли ми з Хелен вийшли з автобуса в Будапешті, уже вечоріло, і мені не вірилося, що ми виїхали з цієї зупинки сьогодні вранці. У мене було таке враження, що відтоді я прожив два роки. Листи Россі лежали в мене в портфелі, їх зміст наповнював мою уяву болісними образами, і я бачив відбиття їх в очах Хелен. Вона тримала мене під руку, ніби одкровення того дня знищили її впевненість. Я хотів обійняти й поцілувати її просто на вулиці, сказати, що ніколи її не покину, і про те, що Россі аж ніяк не можна було кидати її матір. Але я задовольнився тим, що міцно пригорнув її руку до себе і дозволив їй обирати шлях до готелю.

Коли ми зайшли у вестибюль, знову виникло те відчуття, ніби минуло багато часу, — як дивно було те, що ці незнайомі місця почали здаватися рідними всього лише через кілька днів. Хелен очікувала записка від її тітки, і вона прочитала текст уголос.

— Я так і думала, вона пропонує повечеряти разом тут, у готелі. Гадаю, вона хоче попрощатися з нами.

— Ти розповіси їй?

— Про листи? Можливо. Я завжди розповідаю Єві все рано чи пізно.

Мені стало цікаво, чи розповіла вона їй про мене таке, чого я сам не знав, але стримав бажання запитати про це.

У нас залишалася година на те, аби помитися й перевдягтися перед вечерею; я надів чистішу сорочку із двох і поголився над раковиною. Я спустився вниз і побачив Єву, але Хелен ще не було. Тітка стояла біля вікна, повернувшись спиною до