Брати Капранови - Забудь-річка

полягала у тому, щоб за допомогою великого журавля черпати зливи табірних відхожих місць, лазні та пральні і виливати їх на схил за колючим дротом, щоб рідиво вже само по собі стікало у сусідній рівчак, всотувалося у ґрунт або ж разом із дощами слідувало далі, до найближчої річечки. Але суттєва перевага полягала у тому, що тут був відсутній чіткий робочий день, нормування і таке інше — роби, коли хочеш, вертайся до шпиталю — теж, і тільки слідкуй, щоб через край не перелилося.

Попри сморід, хвору руку, яка заважала працювати, та напругу, характерну для перших днів на будь-якому новому місці, Степан знаходив у собі сили дивуватися — ну що, скажіть будь ласка, заважало просто прокопати рівчак, щоб надлишки витікали самі по собі. Тоді не довелося б мудрувати з важким журавлем, та й працю людей заощадили б. Але досвідчений Мустафа-бей швидко розставив усі крапки над «і».

— Оні яму копал, нє пасиматрєл какой будіт д’но. А на д’но камінь стоіт, вода не ідьот савсем. А за калючка канава капать ні можна. Канава зек упливать, как риба.

Це було правдою — перед огорожею земля порядно піднімалася вгору, і глибина рівчака мала би бути не меншою за метр — цілком досить, щоб утікачі могли сплавлятися зовсім непомітно.

— Ну а огорожу перенести? Можна ж огорожу поставити за схил — тоді тою гімняною річкою до огорожі не допливеш.

Але Мустафа-ага не перший рік працював асенізатором і знав відповіді на всі питання.

— Огорожа пєрєнєсті можна. Толька он нізка стоял. Какой увідіт? А вишька строіть над гавняна річька нє хотєл. К’то етот вишька стоять?

Табірна логіка погано вкладалася у Степановій голові:

— А чому б тоді не перенести вигрібну яму на інше місце?

— Ти умний чілавєк. Оні нє савсєм глупий чілавєк. Нємьношко другой умний. Оні каг’да яму копал д’но не сматрел. Каг’да посматрел яма польний: туалєт стоіт, баня стоіт, постиральня стоіт, труба стоіт. Ані думал: другой яма строіл, туалєт поламал, баня поламал, постіральня поламал, труба поламал, другой поставіл. Ілі одін Мустафа взял і работа поставіл.

Логічно. Усі прорахунки можна заткнути якимось Мустафою чи Степаном. А таких мустафів та степанів завжди є доста.

— Т’вой і мой нада спасіба говоріл. Мой пальца тєпєрь нєт, земьля мок’рий, скользнуть яма можна. Ти молодой, земля крепко стоять, гавно нє тонуть.

— Але коли вийдете, я вам це місце віддам.

— Я такой робота нє годілся. Пальца нєту. Я другой льогький робота іскал.

Степан пригадав одноногого німця з тачкою у лаві, через якого, власне, і трапив до шпиталю, проте заперечувати не став.

Тепер Галя з обережності заходила до палати тільки у службових справах або ж дарувала несподівані побачення у вечірній темряві, яка ховала їх від людського ока. Інколи навіть зазирала до відгородженого від сторонніх майданчика біля вигрібної ями — небагато було бажаючих з порожньої цікавості обходити господарські споруди і вдихати місцеві аромати. Хіба Васька навідувався інколи зі свіжою інформацією.

— Хєрово дєло. Он тебе хоче у бригаду Рязанцева опрєдєліть. Там тєбє кранти.

Рязанцев був колишнім капітаном НКВД, який трапив у полон і два роки вірно служив у німецькій поліції. Тепер же зі шкіри ліз, щоб виправдатися перед колишніми колегами-операми — бригада Рязанцева була передовою, бо десятники били людей смертним боєм, вибиваючи план.

— Чого зарано боятися? — філософськи відповідав Степан. — Подивимося.

— «Подивимося»... Дурак. Он же не просто так тебя опрєдєліт. Он же вказівку пряму дасть.

Степан тільки руками розводив — однією здоровою, другою в лубку.

— А я тебе кажу, під дохтура тебе нада падать. Дохтур не здасть.

Галя теж наполягала:

— Я з Ніколаєм Пєтровічем поговорю. Він не відмовить.

— Та я ж не лікар.

— Так і я теж не лікар.

— Я ж навіть курсів не закінчив, як ти.

— Ну може, санітаром. Може, у трупарню — там багато роботи.

І справді трупарям зараз роботи вистачало. Почався масовий мор новоприбулих — старих, хворих німців та гуцулів. Щодня по кілька разів можна було спостерігати, як четверо доходяг-санітарів витягують тіло чергового невдахи і кладуть просто неба на лаву, засипаючи усе навкруги вапном для знезараження. І як, оточений натовпом цікавих до видовищ в’язнів, трупоріз-австрієць Штайнер робить розтин, одночасно відповідаючи на різноманітні питання публіки, починаючи від простих про призначення того чи іншого органу, і аж до саркастичних, як, скажімо, звідки видно, чи був мертвий справжнім арійцем.

Австріяк-трупоріз підбирав собі санітарів з-поміж земляків, але невеличкий шанс давала німецька, якою Степан міг порозумітися. На цьому попередньо і домовилися — всюдисущий Васька брався «підкотити» з відповідними пропозиціями до Штайнера. З Шагути вимагалося тільки спромогтися на якусь подяку — втім, тут уже допомогти бралася Галя, яка мала доступ до багатьох речей, що на волі не коштували нічого, а тут були справжнім скарбом — як то мило, голки чи шоколад.

Проте усе змінилося раптово і, як це завжди буває, зовсім несподівано.

Зранку на роботу Галя вийшла з виразними слідами побиття на обличчі і навіть смугами саден на шиї. Провівши її поглядом, Мустафа-ага схилився до Степана:

— Нє нада Бистряков тібя смотрєть.

Хлопець і сам зрозумів небезпеку, а тому, як міг непомітно, зник з лазарету, пересидівши цілий день у Васьчиній каптьорці, де зберігалися інструменти і запчастини для нехитрого підйомного шахтового пристрою.

— Запив особіст, навєрна. Прайдьот. Он тока па запою буйний, — заспокоював гостинний господар.

— Еге. А без запою лагідний, — крутив головою Степан.

Увечері, коли вже достатньо споночіло, він вибрався надвір і зазирнув до вигрібу — хто знає, скільки часу особіст буде в запої, але якщо яма переповниться — з посадою точно доведеться розпрощатися.

Повний місяць добре освітлював майданчик за господарськими спорудами. Рівень рідини у ямі не був загрозливим, але Степан вирішив усе-таки попрацювати годинку-дві — хтозна, як складеться далі. Баддя тяжко хлюпнула об поверхню, і Степан притопив її за допомогою притороченого до дна мотуза, який дозволяв вправлятися з набиранням та випорожненням навіть однією рукою.

Журавель рипнув під вагою повної десятивідерної посудини, і Степан усім тілом навалився на врівноважений величенькою гранітною глибою важіль. Це було найскладнішим у роботі — підмита нечистотами основа журавля нахилилася в бік ями, і щоб винести вантаж за огорожу, доводилося боротися із силою земного тяжіння, штовхаючи інший кінець з усієї своєї зовсім не богатирської сили. І саме у такий момент