Брати Капранови - Забудь-річка

що їм не дозволено. А може, просто старі вже були — в охорону ж ставили на хронт не годних. Та шо я тобі розказую. Давай до палати відведу, бо трусишся весь.

— Ти пробач. Сам не знаю, чого завівся за ту шоколадку.

— Та нічого. Не хочеш шоколадку, то візьми осьо конхветку, — і простягнула руку з карамелькою, пустивши бісика своїми насмішкуватими очима.

Німецька вівчарка. Степан знав, що це означає. Вагони з жінками, які їхали з Німеччини, були предметом особливої уваги вертухаїв. Начальники, як на невільницькому ринку, відкрито вибирали собі з них рабинь, одалісок чи просто плоть для одноразової розваги. Прості ж охоронці без церемоній затягували у порожні вагони і ґвалтували.

Але головним своїм завданням кожен вважав облаяти і принизити цих жінок. І «німецька вівчарка» було ще найбільш чемне визначення. Особливу ненависть викликали вагітні і нещасні з немовлятами. Це вже були не просто «вівчарки», а «підстилки» з додаванням усіх варіантів принизливих епітетів, на які так багата російська мова. До цькування жінок любо долучалися й колишні військовополонені, які так само їхали додому під конвоєм, а зрештою частенько опинялися в одних таборах.

Степан згадав, як під час етапу їм, чоловікам, влаштували лазню у залізничному ангарі. І як, роздягнувшись, вони ввійшли до холодного приміщення через величезні ворота, коли раптом побачили там жінок, теж голісіньких, їх завели трошки раніше з протилежного входу. При появі несподіваних гостей перелякані бідолахи прожогом кинулися до дверей, що їх дотепні вертухаї заздалегідь зачинили. Кинулися усі, крім однієї — ставної молодиці, яка, навіть не прикриваючись, стояла посеред ангару і гордовито дивилася на натовп голих чоловіків, більшість з яких, до речі, вже кілька років не знали жінки.

Тоді йому раптом стало соромно, і він відчув, що з сусідами поруч відбувається те саме. Оголена, горда, неначе на картинах старих художників, жінка своїм виглядом раптом нагадала усім, що вони — люди, і чоловіки, не змовляючись, розвернулися та вийшли, позбавивши себе помивки, але не давши вертухаям задоволення помилуватися масовим зґвалтуванням.

І зараз Степанові теж стало соромно, тому здоровою рукою він взяв цукерку і заховав до кишені.

— Він добре до мене ставиться. Не б’є, — миролюбно додала Галя.

Степан гмукнув. Звісно, не б’є. Бити для Бистрякова це — робота. Проте від коментарів утримався.

— А ще каже, що відпустить. Коли не сильно п’яний, буває лагідний і обіцяє у справі написати, що усе перевірив. А тоді відпустити. Може ж він відпустити?

— Може, — підтвердив Степан, хоча, щиро кажучи, і не вірив у це.

— Я мамі написала, що мене можуть випустити. А вона отвічає — роби як хочеш, але додому не повертайся. У тебе дві молодші сестри. Про них подумай.

— А до чого тут сестри? — не зрозумів хлопець. І ще не зрозумів, як це мати може відмовитися прийняти дочку, хай би хоч й тричі полонену?

— Та я ж фронтовичка. А фронтовичок у нас ой як не люблять. Кажуть, що ми пішли на фронт відбивати їхніх чоловіків. Жити не дають. Кажуть — «фронтові бляді». А моїм молодшим заміж іти. Хто їх із такою сестрою візьме? — вона махнула рукою. — Бачиш, як? Відпустить чи ні, а все одно іти нема куди. От ти сам куди б пішов, якби відпустили?

Степан скептично скривився:

— Мене не відпустить. Мені він ліпить три справи одночасно — полон, есес і бандеру. Хіба у тюрму відпустить. Якщо не замордує.

Дівчина опустила очі, немовби у цьому була її провина:

— Ну, зараз же не мордує, — промимрила вона.

— Не мордує, — примирливо погодився Степан. — Перерва по хворобі. Але рано чи пізно вона закінчиться.

— Це тока на малолєткє, хто з гавном роботає, щитається закантачений. Так шо ти не менжуйся, — Васька для переконливості рубанув повітря рукою.

— Так я не менжуюсь. Я просто не хочу нікого витісняти з теплих місць.

— Какой витісняти?! — запротестував з сусідніх нар Мустафа-бей. — Пачіму такий глюпий разгавор разгаваріваіш?

Мустафа-бей працював асенізатором. І зараз пропонував своє місце Степанові. Пропонував не просто з симпатії, а через гостру необхідність. Справа була у тому, що майор Бистряков днями відвідав шпиталь і мав розмову з головним лікарем. Як твердили, у розмові він цікавився, коли підслідний Шагута одужає і нарешті вийде на роботу.

Головним, а насправді єдиним лікарем шпиталю був той самий червонопикий велетень, який оглядав Степана — білорус Ніколай Мазін. Свого часу він працював у німецькому поліційному медпункті і трапив до табору через донос односельця-партизана. До речі, сам партизан завдяки якійсь гримасі долі врешті потрапив до цього ж таки табору, де навіть лікувався у свого зрадженого односельця — медицина не робить вибору між добрими пацієнтами та поганими. Мазін терпіти не міг особіста Бистрякова і чи то з цієї причини, а чи через заступництво медсестри Галі, на питання про Шагуту дав обтічну відповідь. Ну а якщо звичайні стіни мають вуха, то табірні й поготів, тому інформація ця дійшла врешті до всюдисущого Васьки.

— Попаліл він вас с Галкой. Помяні моє слово, — запевняв той.

— Як попалив?

— Та стуканув хтось, однозначно. Она ж возлє тебе крутиться. Сліпой, і то побачить.

Галя підтвердила ці підозри:

— Надутий останнім часом. Нічого не говорить, тільки мовчить. Даже вдарив раз. Щось недобре замислив.

Хитрий план Вічного ЗеКа полягав у тому, щоб не чекаючи повного одужання, поки рука іще в лубку, вивести Степана на легку роботу. Попрацює — закріпиться, і до шахти вже не повернеться. Мустафа, який раніше працював на цій козирній посаді, сам запропонував її:

— Я тут гангрена лєжал, а ти пака мая работа работал.

— А коли вас випишуть?

— Скоро нє випишуть. Пальца ног нєту — хадіть учіцца. Пальца хадіть памагать. Бєз пальца — падать харашо, хадіть п’лоха.

— Все одно, — не погоджувався Степан. — Яке я маю право займати ваше місце?

— Святоє мєсто тока на кладбіще. Остальниє можна занімать, — Васька був ходячим довідником з табірної філософії, на кожен випадок маючи якусь приказку. — Може, ти хочеш обідити Мустафу-бея?

Степан не хотів нікого ображати і не мав сил пручатися, а тому вже за дві доби вийшов до вигрібної ями, затуляючи носа рукавом просякнутої потом і вугільним пилом роби. Від роби смерділо, мабуть, не менш огидно, проте запах був більш звичним.

Робота асенізатора