Володимир Павлович Горбулін - Світова гібридна війна: український фронт

науково-­дослідну тощо), блоковано Крим та інші окуповані території, обмежено прикордонний рух, російське телерадіомовлення в Украї­ні тощо.

Між тим, міжнародні та україн­ські економічні санкції мають вибірковий характер щодо певних осіб, організацій і посадових осіб органів державної влади РФ, що підтримують збройний конфлікт на сході Украї­ни або залучені до господарського освоєння анексованої території Украї­ни. Застосування санкцій США, ЄС і Україною набуло перманентного продовження і поширилося на нове коло осіб (наприклад, на сьогодні санкції ЄС поширюються на 200 осіб і 70 підприємств). Водночас із початку березня 2015 р., коли анонсувалося запровадження основних секторальних санкцій, повноцінного введення третього етапу міжнародних та україн­ських санкцій не відбулося.

Натомість ЄС і США використовують тактику поступового обмеження агресора і заморожування нинішньої санкційної ситуації. Так, ЄС послідовно реалізував антидемпінгові обмеження щодо російської металургії (з лютого 2016 р.) та вдається до оскарження рішень російського уряду про обмеження експорту ЄС до РФ в арбітражі СОТ. США у вересні 2016 р. двічі значно розширювали коло суб’єктів, залучених до окупації Криму (будівництво інфраструктури і підтримка торгівлі)[3], і тих, що ведуть зовнішньоекономічну діяльність у сфері військових та високих технологій[4]. Також розроб­лено і проведено попередній розгляд закону США «Акт стабільності і демократії в Украї­ні» про встановлення низки застережень щодо анексії Криму і відновлення суверенітету та цілісності Украї­ни[5].

Суперечливість уведення санкцій та застосування економічного тиску пояснюється низкою передумов, що їх сторони протистояння враховують у власному позиціонуванні:

— тривала недружня політика РФ до Украї­ни. Від моменту розпаду Радянського Союзу Російська Федерація широко використовує економічний тиск у взаємодії із сусідніми державами, передусім у фінансовій, енергетичній і торговельній сферах. Так, російсько-­україн­ські відносини постійно перебували у фокусі російської «інтеграційної» політики. Це час від часу провокувало виникнення і значне загострення грошово-­кредитних суперечок (із 1991 р.)[6], газових конфліктів (з 1993 р.), а також активне транзитне і торговельне протистояння (з 2012 р.). Соціально-­економічне і політичне середовище в Украї­ні зазнавало перманентних, керованих іззовні, потрясінь.

Тому вчинення збройних агресивних дій щодо Украї­ни й анексія Криму стали логічним продовженням тривалої стратегії РФ з обмеження україн­ського суверенітету у різний спосіб. Курс на збереження контролю за україн­ським політичним простором та економікою краї­ни продовжило застосування методів гібридної, або нелінійної, війни[7].

Тривалий режим санкцій підвищує економічний тиск на розвиток і потенціал РФ у сучасному світі[8]. Проте економічний вплив санкцій у РФ розглядають як слабкість опонентів[9]. Російське суспільство й еліта залишаються у полоні традиційних уявлень, за якими нездатність (небажання) на силові дії відповісти силовими контрдіями вважається недієздатністю узагалі.

Через це Украї­ні не слід сподіватися, що внаслідок санкцій чи значного економічного тиску, без застосування дій, симетричних російським, РФ вдасться повернути до статус-­кво 2013 р., змусити змінити сучасну політику щодо Украї­ни або змусити повернути Крим. Такий перебіг подій експерти вважають малоймовірним;

— превентивний характер західних санкцій. Застосування санкцій у сучасному світі значно змінилося з моменту першої такої практики. З грубого інструменту негайного обмеження економічної взаємодії між країнами (наприклад, те чи інше ембарго) санкції перетворилися на максимально вибіркові[10]. Це дозволяє не завдавати катастрофічної шкоди стороні, на яку накладаються санкції, однак змушує її йти на поступки щодо дотримання вимог західних партнерів. Тобто застосування санкцій Заходу до РФ переважно не має на меті крах держави чи її економіки — відбуваються лише встановлення певних «червоних ліній» для подальшого спільного довгострокового розвитку та заклик до виконання загальноприйнятих правил співіснування.

Це означає, що ні США, ні ЄС та інші союзники Украї­ни не будуть за будь-­яку ціну наполягати на повноцінному відновленні україн­ських прав та інтересів. Кожна сторона прагне уникнути непередбачуваного перебігу конфлікту чи некерованих кризових ситуацій у РФ (зокрема з огляду на значний ядерний потенціал держави). Ситуативні союзники Украї­ни керуються власними націо­нальними інтересами і безпекою. Лише пряма загроза Кремля інтересам західних країн (наприклад, у сирійській проб­лемі) спроможна спровокувати активне протистояння з ним в україн­ському питанні.

Санкції набули значного стримуючого ефекту, проте не розглядаються країнами світу як інструмент війни з РФ. Тобто лідери західного світу можуть ніколи не визнати анексії Криму[11] і водночас відмовитися від ізоляції РФ, відновивши повноцінні економічні зв’язки з країною-­агресором. Зокрема перші прояви цього фіксуються у фінансовій сфері з вересня 2016 р., коли без офіційного скасування жодних із чинних санкцій, уперше з 2013 р. РФ успішно вийшла на світовий фінансовий ринок суверенних запозичень;

— Україна як «об’єкт» протистояння. РФ позиціонує протистояння з Україною як відповідь на політику зовнішніх акторів у світі: США, ЄС, окремих європейських країн та міжнародних організацій (насамперед НАТО). Зокрема, Кремль вказує на непов’язаність воєнно-­політичних та економічних двосторонніх відносин РФ — Україна (умовно, війна — для світу, а ми торгуватимемо далі). Така позиція почасти знаходить відгук у державах, що підтримують режим санкцій щодо РФ.

Натомість Київ не виявляє проактивної позиції у просуванні економічних санкцій, часто лише приєднуючись до оголошених і введених іншими державами обмежень, що, як правило, позбавлені механізмів реалізації та/або об’єктів поширення в Украї­ні. Це безумовно не сприяло розумінню партнерами нашої однозначної позиції.

Виникають передумови того, що «україн­ська криза» може бути «заморожена» шляхом «асиметричного відступу», поступки РФ в інших проб­лемних ситуаціях міжнародного порядку денного (протистояння у Сирії, Ємені, на енергетичному ринку тощо) чи двосторонньої взаємодії між державами (наприклад, укладання певної форми компромісного мирного договору з Японією);

— значна неоднорідність позицій європейських союзників у політиці санкцій. Різна історія та характер взаємодії РФ з окремими країнами — членами ЄС до початку протистояння з Україною формує низку суперечностей щодо застосування санкцій та окремих заходів стримування. Передусім ідеться про високу вибірковість поширення режиму обмежень (до окремих осіб і підприємств) і незначні сектори поширення, що переважно не зачіпають ключових сфер функціонування російської економіки.

У ставленні до санкцій (їх продовження чи значного розширення) краї­ни — члени ЄС можна умовно поділити на три групи:

1) краї­ни, які зазнали значного негативного впливу від санкцій (або можуть зазнати у разі їх розширення), але підтримують жорстку позицію щодо подальшого використання санкцій (Німеччина, краї­ни Балтії, Польща, Велика Британія тощо);

2) краї­ни, які оцінюють втрати як помітні для власної економіки і схиляються до пом’якшення санкцій (Італія, Іспанія, Словаччина, Угорщина, Чехія і, потенційно, Франція);

3) краї­ни, які зазнали незначних втрат (або не зазнали їх зовсім), але з політичних міркувань виступають за пом’якшення санкцій (Греція, Болгарія, Кіпр тощо).

Наявність суперечностей усередині ЄС формує умови до поступового зняття санкцій за формальними ознаками виконання РФ тих чи інших домовленостей про вирішення конфлікту з Україною. Зокрема, відбувається публічна демонстрація політичного руху щодо повернення «статус-­кво анте» (припинення агресії на Донбасі, проте не відновлення повноцінних прав та інтересів