Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Міра вставляє свої нігті мені під ребра, ледве не пробиваючи шкіру, а у відповідь я стискаю її носа, ладна зламати його, бо якого біса він такий ідеальний, га!? Мірабель верещить, усе ще втримуючи мене за волосся. Я б’ю її коліном у шлунок, різко смикаю за голову, підбиваю ноги та не можу перестати шкіритися цьому божевіллю та дівочому крику.

В один момент я регочу, а в наступний моє праве стегно пронизує жар. Я навіть не усвідомлюю сили болю, бо спочатку тіло огортає крижаний мороз найхолодніших вод, а тоді я усвідомлюю, що помираю.

З мене виривається потужний магічний вереск, повітря вилітає назовні та розносить крик всіма стінами академії, б’ючись об стіни, закутки та двері, допоки я безпорадно влітаю у стіну. Моя нога не витримує пекельного вогню, підгинається, а довкола починає тхнути горілим.

— Святий Духу! —  кричить хтось, наближаючись. Я не знаю цих голосів.

— Мірабель використала силу!

Я заплющую очі, аби ті не випали, не в змозі навіть глянути на своє стегно, яке ніби пропалили до кістки. Затуляю рота долонею, відчуваючи кров на язику. Її так багато, що можна набрати цілу склянку.

— Я нічого не зробила! Вона придурюється! — кричить Міра, але так нервово, що от-от заплаче. Вона захекано продовжує: — Це я жертва! Ви знущаєтеся!? Вона накинулася на мене!

Кілька магів наближаються до нас, питаючи, як я, а в якийсь момент один з них просто підіймає край моєї спідниці.

— Святий Духу! Глянь на це!

— Мати рідна! Вона спалила їй ногу!

У мене є права нога? Я не відчуваю її. Це жарт!?

— Вона обшпарила вогнем її шкіру, — вигукує хтось інший. Я лише голосно схлипую, давлячись слиною, допоки руки хапаються за підвіконня, аби не впасти. — У неї шалений опік!

— Святий Духу! — це вже голос Ру. — Бісова срака! Ой, тобто!.. Люциліан!!!

Здається, вся академія збігається на мій магічний крик, яким здатна оглушити всіх та кожного. От тільки я вичерпала всю силу всередині себе.

— Це зробила Мірабель? — питає Люци. Я судомно хапаюся за повітря, ігноруючи будь-кого, бо мені слід якимось чином дихати та функціонували, коли нутрощі ніби от-от вилізуть через горло.

Уся академія розглядає мою дупу.

— Не торкайтеся її! — невдоволено гаркає Люци. Я знову ридаю без сліз, втрачаючи зв’язок з реальністю. А якщо у мене шок? Я боюся навіть дивитися на свою ногу.

Підсмажена, неначе шашлик.

— Дінаро.

— Діна-а-аро??

— Дінаро!

Якийсь маг посилає в моє обличчя потік повітря, аби я змогла дихати. Чому вони допомагають мені!? Хто ці маги? Що я зробила їм, що заслужила на поміч?

— Дінаро! — розпізнаю серед декількох голосів голос Люци.

— Т-та-а-ак? — ледве вичавлюю із себе, не розплющуючи очей. Я стою на лівій нозі, усвідомлюючи, що відтепер маю лише три кінцівки. Незнайомі маги, для яких взагалі нічого не означаю, намагаються втримати мене, а без проарії ці відчуття не з найприємніших.

— Поки Інес немає, нумо обробимо рану прохолодною водою, — якийсь дівочий голос.

Диявол, мені байдуже!

Робіть будь-що, поки я не вмерла!

Водниця починає пускати легенький потік холодної води, допоки інший маг продовжує посилати мені в обличчя свіже повітря. Хтось кладе руку на лоба, перевіряючи температуру.

— Вона горить, срана дупа, це просто срака! — Ру. — Тобто… Я цього не казав, але Святий Духу!!!

Тим часом водниця вправно охолоджує мою рану. Скільки годин вже минуло!?

— Відкрий рота, — наказує інший голос, і я корюся. Вуст торкається склянка з водою. Мені тепло, але водночас жарко. Уся академія вирішила врятувати мене, і я навіть не розумію чому. Хто я для них? Чому вони допомагають мені?

— Розійдіться! — вигукує Інес. Жіночка ледве протискується до мене. — Жах! Скільки ви вже промиваєте цей опік?

Не знаю, вічність? Згодом Інес продовжує:

— Я нанесу протиопікову пов’язку. Дайте їй цей сироп. Треба пити багато води, а цей відвар допоможе позбутися шоку.

— Дінаро, — знову лунає голос Люци. Його долоня знаходить мою, і я інстинктивно переплітаю наші пальці. Хейг увесь цей час сидить десь у моїх ногах та, певно, як й інші, розглядає обпечене стегно. Чудовий вид. Дуже романтично та не огидно.

Я обережно розплющую очі, звикаючи до світла. Дивно, що реагую лише на його голос. Довкола все пливе, а коли помічаю знайомий янтарний блиск, якийсь маг пхає мені до рота ліки. Я ковтаю неприємну суміш і знову заплющую очі, поки ті не випали.

Ну чому я ніяк не втрачу свідомість!?

— Ведіть її до мене. Обережно й швидко! — наказує Інес. Я зітхаю, коли чиїсь руки обережно підхоплюють все моє тіло, підіймаючи з підлоги. Долоня відпускає Люциліана. —  Обережніше!

— Та несу я! — обурюється Ру, поки я ладна плакати через гіркий сміх, накриваючи присоромлені очі долонею. Світ колихається, вертиться, аж допоки в один момент мене не кладуть на м’яке ліжко.