Робін Хобб - Учень убивці

— Уяви, що ти прокидаєшся і тебе лихоманить та кидає в піт, оскільки почався шлюбний сезон, а твій товариш почув це. Саме ці знання ти хочеш показувати своїй дамі в ліжку?

Я зіщулився.

— Не знаю, — тихо промовив я.

Барріч гнівно обернувся до мене.

— Ти не знаєш? — гаркнув він. — Я кажу тобі, до чого це може призвести, а ти не знаєш?

В мене пересохло в роті. Нюхач згорнувся біля моїх ніг.

— Але я дійсно не знаю, — заперечив я. — Як я можу знати, поки цього не зробив? Як я можу про це говорити?

— Але я можу! — заволав Барріч. Я відчув його лють і те, що він сьогодні добряче надудлився. — Щенюка треба позбутися, а ти зостанешся тут під моєю опікою. Тут я зможу за тобою наглядати. Якщо Чівелрі не забере мене до себе, то це найменше, що я можу для нього зробити. Я подбаю про те, щоб його син виріс людиною, а не вовком. Я зроблю це, навіть якщо ми обидва помремо!

Він потягнувся на лавці, щоб схопити Нюхача за шкірку, принаймні спробував. Та ми з псом кинулися геть. Ми побігли до дверей, але я не встиг упоратися із засувом: Барріч уже був біля нас. Він відкинув Нюхача своїм чоботом, а мене відштовхнув плечем.

— До мене, цуценя, — наказав він. Але Нюхач підбіг до мене. Барріч перестав хекати і зиркати на двері. Я усвідомив його люті думки і його бажання прибити нас, аби покінчити з цим усім. Барріч контролював свої почуття, але того швидкого погляду достатньо було, щоб налякати мене. Коли він раптом стрибнув на мене, я штовхнув його так сильно, як дозволяв мені мій страх.

Барріч упав так швидко, як підбитий птах. Кілька секунд він сидів на підлозі. Я нахилився і пригорнув Нюхача до себе. Барріч повільно похитав головою, наче струшуючи краплі дощу з волосся. Він став над нами.

— Це в його крові, — почув я, як він пробурмотів. — Це через його матір. Не дивно. Але хлопця треба вчити.

Потім Барріч подивився мені прямісінько в очі й попередив:

— Фітце, ніколи так не роби зі мною. Ніколи. Тепер дай сюди того щенюка.

Барріч знову потягнувся за нами. Оскільки я відчував його прихований гнів, то вже не міг стримуватися і знову штовхнув його. Але цього разу мій захист натрапив на стіну, яка відбила удар. Я перечепився й опустився на підлогу, мало не знепритомнівши; голова крутилася. Барріч схилився наді мною.

— Я попереджував, — тихо сказав він. Його голос нагадував ричання вовка. Востаннє я відчув, як Барріч схопив Нюхача за шкірку. Йому нарешті вдалося підняти цуценя, і він обережно поніс його до дверей. Барріч швидко відкрив засув, який спинив мене, і я почув тупіт його чобіт по драбині.

За мить я очýтився, зірвався й кинувся до дверей. Але Барріч уміло мене зачинив, тому я марно торсав засув. В міру того як він відносив Нюхача, я відчував його все менше й менше. Натомість з’являлося почуття відчаю й самотності. Я почав плакати. Плач перейшов у виття. Я шкрябався у двері, намагаючись відновити зв’язок з Нюхачем. Коли його собачі почуття покинули мене, я почав волати й ридати так голосно, як тільки може шестирічна дитина, марно грюкаючи у грубі дерев’яні дошки.

Здавалося, пройшла ціла вічність, поки Барріч повернувся. Я почув його кроки і підняв голову, лежачи біля порога і втомлено відсапуючись. Я хотів прошмигнути повз нього, але Барріч спритно зловив мене за комір. Він затягнув мене в кімнату, грюкнув дверима і взяв їх на засув. Я мовчки кинувся на двері. У горлі щось стиснуло. Барріч втомлено присів.

— Навіть не думай, хлопче, — попередив Барріч, наче прочитавши мої божевільні думки, які я хотів втілити наступного разу, коли він мене випустить. — Його більше немає. Цуценяти немає. Дуже шкода: він був гарної породи. У нього була така ж давня династія, як і в тебе. Але краще пожертвувати псом, аніж людиною.

Я не поворухнувся. Барріч додав майже лагідним голосом:

— Не будемо за ним тужити. Так легше.

Але я не перестав тужити, і по голосу Барріча зрозумів, що він цього й не очікував. Барріч зітхнув і повільно почав лаштуватися на сон. Він більше нічого мені не говорив, просто погасив лампу і влігся на ліжко. Але не спав. Рано-вранці він прокинувся, підняв мене з підлоги й поклав на ліжко, ще тепле від його тіла. Потім він знову пішов, і кілька годин його не було.

Я сумував кілька днів і мучився від лихоманки. Гадаю, Барріч зрозумів, що в мене якесь дитяче нездужання, тому залишив мене у спокої. Мене почали випускати надвір тільки через кілька днів, і то лише в супроводі.

Після того Барріч завзято пантрував, щоб я не зв’язувався з жодною твариною. Я впевнений, він думав, що йому вдалося. Певною мірою це правда, оскільки я не прив’язувався до жодного собаки чи коня. Я знаю, що він бажав мені добра. Але я почувався скутим, а не захищеним. Він був наглядачем, який ревно забезпечував мою усамітненість. Я почувався геть одиноким, і це відчуття пустило глибоке коріння.

Розділ 3

Угода

Мабуть, походження Скіллу назавжди залишиться таємницею. Без сумніву, потяг до Скіллу був особливо сильним серед членів правлячої династії, хоч і не обмежується королівською сім’єю. Недарма кажуть у народі: «Скілл проросте тоді, коли кров морів змішається з кров’ю рівнин». Цікаво, що в острів’ян і нащадків корінного населення Шістьох герцогств немає схильності до Скіллу.

Гармонію закладено в сутності речей. Тож чи не є гармонія видом спокою? Без сумніву, так завжди мені здавалося. Всі події, навіть карколомні та химерні, розбавлені безкінечним буденним життям. Воїни, які на полі бою шукають поранених поміж мертвих, завжди зупиняються, щоби прокашлятися, висякатися і подивитися на гирилицю гусей. Я бачив фермерів, які продовжували орати землю і сіяти, незважаючи на те, що за декілька миль ішов бій.

Я впевнився в цьому. Повертаючись у минуле, просто дивуюся: мене розлучили з матір’ю, потягнули в нове місто в чужому краю; батько покинув мене, віддавши на догляд до чужого чоловіка; потім мене позбавили мого чотириногого друга; але я, як і раніше, прокидався вранці й жив своїм дитячим життям. Для мене це означало